Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

Висадивши Маргариту, яка ні про що не питала, біля одного з нагробків разом з її щіткою, грак запустив машину, скерував її просто до яру за цвинтарем. До нього вона з гуркотом звалилася і в ньому згинула. Грак шанобливо козирнув, сів на колесо верхи й відлетів.

Відразу ж з-за одного з пам’ятників показався чорний плащ. Ікло блиснуло при місяці, і Маргарита впізнала Азазелла. Той жестом запросив Маргариту сісти на щітку, сам скочив на довгу рапіру, обидва злетіли й ніким не помічені за кілька секунд висадилися при будинку № 302-біс на Садовій вулиці.

Коли, несучи під пахвою щітку та рапіру, супутники проходили підворіття, Маргарита помітила у ньому чоловіка в кепці та високих чоботях, який знемагав, очевидно, когось дожидаючи. Хоч якою легкою була хода Азазелла й Маргарити, самотній чоловік їхні кроки почув і неспокійно сіпнувся, не розуміючи, хто їх витворює.

Другого, над подив схожого на першого, чоловіка зустріли біля шостого під’їзду. І знову повторилася та сама історія. Кроки… Чоловік неспокійно озирнувся й насупився. Коли ж двері відчинилися й зачинилися, кинувся слідком за незримими прибульцями, зазирнув до під’їзду, та нічого, звісно, не побачив.

Третій, точнісінька копія другого, а відтак і першого, чергував на підійсті третього поверху. Він палив міцні цигарки, і Маргарита розкашлялася, проходячи повз нього. Курець, неначе його штрикнули, скочив з лави, на якій сидів, став неспокійно озиратися, підійшов до поручнів, глянув донизу. Маргарита зі своїм проводирем цього часу вже була біля дверей квартири № 50. Дзвонити не стали, Азазелло безшумно відімкнув двері своїм ключем.

Перше, що вразило Маргариту, це та темрява, до якої вона потрапила. Нічого не було видно, як у підземеллі, й Маргарита мимохіть вхопилася за Азазеллів плащ, боячись спіткнутися. Та тут вдалечині та угорі заблимав вогник якогось каганця й став наближатися. Азазелло на ходу вийняв в Маргарити з-під пахви щітку, й та зникла без жодного звуку в темряві. Тут стали підніматися якимись широкими сходами, і Маргариті стало здаватися, що краю їм не буде. Її вражало, як у передпокої звичайної московської квартири можуть вміститися ці незвичайні невидимі, та добре відчутні безкінечні сходи. Та тут підйом закінчився, й Маргарита збагнула, що вона стоїть на помості. Вогник наблизився впритул, і Маргарита побачила освітлене обличчя чоловіка, довгого й чорного, який тримав у руці того самого каганця. Ті, хто на своє лихо вже стрілися йому на дорозі, навіть при цьому слабкому світлі язичка в каганці, певна річ, одразу впізнали б його. Це був Коров’єв, чи то пак Фаґот.

Щоправда, зовнішність Коров’єва дуже змінилася. Миготливий вогник відбивався не в тріснутому цвікері, який давно вже пора було викинути на смітник, а в моноклі[282], щоправда, також тріснутому. Вусичка на зухвалому обличчі були підкручені й напомаджені, а чорнота Коров’єва пояснювалася досить просто — він був у фрачному вбранні. Біліли тільки його груди.

Маг, реґент, чаклун, перекладач або чорт знає хто насправді — словом кажучи, Коров’єв — розкланявся і, широко провівши каганцем у повітрі, запросив Маргариту слідувати за ним. Азазелло зник.

«Напрочуд дивний вечір, — думала Маргарита, — я усього сподівалася, та тільки не такого! Електрика, чи що, в них згасла? Та найдивніше — розміри цього приміщення. Яким чином це все може убгатися в московську квартиру? Просто-таки ніяк не може».

Хоч як мало давав світла коров’ївський каганець, Маргарита збагнула, що стоїть у геть неосяжній залі, та ще з колонадою, темною та на перше враження безкінечною. Біля якоїсь канапки Коров’єв зупинився, поставив свого каганця на якусь тумбу, жестом запросив Маргариту сісти, а сам примостився обіч у мальовничій позі — обпершись на тумбу.

— Дозвольте відрекомендуватися вам, — зарипів Коров’єв, — Коров’єв. Вас дивує, що немає світла? Економія, як ви, певна річ, подумали? Ані-ні-ні. Нехай перший-ліпший кат, хоча б один з тих, хто сьогодні, дещо згодом, матиме за честь прикластися до вашого коліна, на цій самій тумбі відчикрижить мені голову, якщо це так. Просто мессір не любить електричного світла, й ми дамо його в якнайостанніший момент. І тоді, повірте, нестачі в ньому не буде. Навіть, як на мене, добре було б, якби його було трохи менше.

Коров’єв сподобався Маргариті, і тріскуче його патякання подіяло на неї заспокійливо.

— Ні, — відповіла Маргарита, — найбільше мене вражає, де це все вміщується. — Вона повела рукою, підкреслюючи цим неосяжність залі.

Коров’єв солодко посміхнувся, через що тіні ворухнулися у зморшках біля його носа.

— Найпростіше з усього! — відповів він. — Тим, хто добре знайомий з п’ятим виміром, не важко розсунути приміщення до бажаних меж. Скажу вам більше, шановна пані, до чорт знає яких меж! Я, втім, — патякав далі Коров’єв, — знавав людей, які не мали жодної уяви не лише про п’ятий вимір, але й узагалі ні про що не мали жодної уяви та проте творили справжнісінькі чудеса в сенсі розширення свого приміщення. Так, наприклад, один городянин, як мені розповідали, одержавши трикімнатну квартиру на Земляному валу[283], без усякого п’ятого виміру та інших речей, від яких глузд за розум завертає, умить перетворив її на чотирикімнатну, розділивши одну з кімнат навпіл перегородкою.

По тому він обміняв на дві окремі квартири в різних районах Москви — одну з трьох, а другу з двох кімнат. Погодьтеся, їх стало п’ять. Трикімнатну він обміняв на дві окремі по дві кімнати й став власником, як ви самі бачите, шести кімнат, щоправда, розпорошених у цілковитому безладі по всій Москві. Він вже збирався був зробити останній та найблискучіший вольт, вмістивши в газеті об’яву, що міняє шість кімнат у різних районах Москви на одну п’яти-кімнатну квартиру на Земляному валу, як його діяльність, з незалежних від нього причин, увірвалася. Можливо, він тепер має яку-небудь кімнату, та тільки, осмілюся вас запевнити, не в Москві. Он який проноза, а ви оце ще зволите правити про п’ятий вимір!

Маргарита, хоча й не правила зовсім про п’ятий вимір, а правив про нього сам Коров’єв, весело розсміялася, прослухавши розповідь про пригоди квартирного пронози. А Коров’єв провадив далі:

— Одначе до діла, до діла, Маргарито Миколаївно. Ви жінка вельми розумна і, певно, вже здогадалися про те, хто наш хазяїн.

Серце Маргариті гупнуло, і вона кивнула головою.

— Ну от, ну от, — казав Коров’єв, — ми вороги всіляких недомовок та потаємностей. Щороку мессір дає один баль. Він називається весняним бальом повні місяця, або бальом ста королів. Народу!.. — тут Коров’єв вхопився за щоку, як ніби йому заболів зуб. — А втім, сподіваюся, ви самі в цьому