Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Коньяк! — сахнулися від країв басейну за колони. За кілька секунд басейн був повним ущерть, і кіт, тричі перекинувшись у повітрі, шубовснувся в розколисаний коньяк. Виліз він, відфоркуючись, з розкислою краваткою, втративши позолоту з вусів і свого бінокля. За прикладом Бегемота наважилася піти лише одна, та сама витівниця-кравчиня, та її кавалер, безвісний молодий мулат. Обидвоє вони кинулися в коньяк, але тут Коров’єв підхопив Маргариту під руку й вони покинули купальників.

Маргариті здалося, що вона пролетіла десь, де бачила у величезних кам’яних ставах гори устриць. Потім вона літала над скляною підлогою, під якою палали пекельні паленища, а між них метушилися диявольські білі кухарі. Потім вона, вже перестаючи щось тямити, бачила десь темні підвали, де палилися якість світильники, де дівчата подавали м’ясо, що шкварчало на вугіллі, де пили з великих келихів за її здоров’я. Потім вона бачила білих ведмедів, що грали на гармоніках та витанцьовували камаринського на естраді[319]. Фокусника-саламандру, що не згоряв у коминку…[320] І вдруге сили її стали вичерпуватися.

— Останній вихід, — прошепотів їй заклопотано Коров’єв, — і ми вільні.

Вона в супроводі Коров’єва знов опинилася в бальній залі, та тепер у ній вже не танцювали, й гості незліченним юрмищем тіснилися поміж колон, залишивши вільною середину залі. Маргарита не пам’ятала, хто поміг їй піднятися на узвишшя, що з’явилося посередині цього вільного простору залі. Коли вона зійшла на нього, вона, на свій подив, почула, як десь б’є північ, яка вже давно, на її рахунок, минула. З останнім биттям не знати звідки чутного годинника мовчання впало на натовпи гостей.

Тоді Маргарита знову побачила Волянда. Він йшов в оточенні Абадонни, Азазелла та ще декількох, схожих на Абадонну, чорних та молодих. Маргарита тепер побачила, що навпроти її узвишшя було налаштовано друге узвишшя для Волянда. Та він з нього не скористався. Вразило Маргариту те, що Волянд вийшов у цей останній великий вихід на баль саме в тому ж вигляді, в якому був у спальні. Усе та ж сама брудна залатана сорочка висіла йому на плечах, ноги були у стоптаних нічних пантофлях. Волянд був зі шпагою, але цією оголеною шпагою він користався як ціпком, спираючись на неї.

Накульгуючи, Волянд зупинився біля свого узвишшя, й тієї ж миті Азазелло опинився перед ним із тарелем в руках, і на цьому тарелі Маргарита побачила відтяту голову чоловіка з вибитими передніми зубами. Тривала мертва тиша, і її перервав лише одного разу звіддаля почутий, незбагненний за цих умовин дзвінок, як буває з парадного входу.

— Михайле Олександровичу, — неголосно звернувся Волянд до голови, й тоді повіки забитого підвелися, і на мертвому обличчі Маргарита, здригнувшись, побачила живі, сповнені думкою та стражданням очі. — Усе справдилося, чи не так? — вів далі Волянд, дивлячись в очі голові. — Голову відрізано жінкою, засідання не відбулося, й мешкаю я у вашій квартирі. Це — факт. А факт — то найупертіша у світі річ. Та тепер нас цікавить подальше, а не цей вже доконаний факт. Ви завжди були палким проповідником тієї теорії, що по відтинанні голови життя в людині припиняється, вона перетворюється на попіл і відходить у небуття. Мені приємно повідомити вас, в присутності моїх гостей, хоча вони є доказом зовсім іншої теорії, що ваша теорія і солідна, й дотепна. А втім, усі теорії варті одна одної. Є поміж них і така, згідно з якою кожному буде дано за його вірою[321]. Хай збудеться ж це! Ви відходите в небуття, а мені радісно буде з чаші, на яку ви перетворюєтесь, випити за буття!

Волянд підніс шпагу. Цієї ж миті покриви голови потемніли й зморхли, тоді повідпадали клаптями, очі зникли, і незабаром Маргарита побачила на тарелі жовтуватий, із смарагдовими очима й перлистими зубами, на золотій нозі, череп. Покришка черепа відкинулася на шарнірі.

— Цієї ж миті, мессіре, — сказав Коров’єв, помітивши питальний погляд Волянда, — він постане перед вами. Я чую в цій гробовій тиші, як риплять його лаковані черевики та як дзвенить келих, якого він поставив на стіл, востаннє в цьому житті випивши шампанське. Та ось і він.

Прямуючи до Волянда, вступив до залі новий самотній гість. Зовнішньо він нічим не відрізнявся від численної решти гостей-чоловіків, крім одного: гостя дослівно хиляло з хвилювання, що видно було навіть здалік. На його щоках палали плями, а очі бігали в геть-повній тривозі. Гість був ошелешений, і це було цілком природно: його вразило усе, і найперше, звичайно, вбрання Волянда.

Одначе гостя повітали неабияк ласкаво.

— А, любий добродію, бароне Майґель, — привітно всміхаючись, звернувся Волянд до гостя, якому очі аж лізли на лоба, — маю щастя рекомендувати вам, — звернувся Волянд до гостей, — високоповажного барона Майґеля, службовця Видовищної комісії на посаді ознайомлювана іноземців з визначними пам’ятками столиці.

Тут Маргарита завмерла, бо впізнала раптом цього Майґеля. Він не раз траплявся їй в театрах Москви та в ресторанах. «Даруйте… — подумала Маргарита, — він, виходить, теж помер, чи як?» Та справа зразу ж з’ясувалася.

— Любий барон, — вів далі Волянд, радісно всміхаючись, — був настільки чарівним, що, дізнавшись про мій приїзд до Москви, відразу ж зателефонував до мене, пропонуючи свої послуги за своїм фахом, тобто з ознайомлення з визначними пам’ятками. Само собою, я мав за щастя запросити його до себе.

У цей час Маргарита бачила, як Азазелло передав таріль з черепом Коров’єву.

— А до речі, бароне, — раптом інтимно понизивши голос, промовив Волянд, — розбіглися чутки про надзвичайну вашу цікавість. Подейкують, що вона, в поєднанні з вашою не менш розвиненою балакучістю, стала привертати загальну увагу. Ще й надто, злі язики вже поронили слово — стукач та шпигун. Та ще надто, є припущення, що це допровадить вас до лихого кінця не далі, як за місяць. Так от, щоб позбавити вас цього болісного очікування, ми положили прийти вам на допомогу, скориставшись з тієї обставини, що ви напрохалися до мене в гостину саме з метою підгледіти та підслухати усе, що можна.

Барон став блідішим від Абадонни, який був винятково блідим за своєю природою, а далі сталося дещо дивне. Абадонна опинився перед бароном і на секунду скинув свої окуляри. Тієї ж миті щось блиснуло в руках Азазелла, щось негучно ляснуло, як долонями, барон став падати навзнаки, яра кров приснула йому з грудей і залила крохмальну сорочку та жилет. Коров’єв підставив чашу під