Стара холера - Володимир Лис
– Я сама, сама, сама… Сама все скажу йому.
– Лізо… – Степан дивився на неї жалісливо і… І захоплено. Щоправда, сказав: – Я боюся за тебе, Лізо.
– А ти не бійся. Я буду мужня, як сто тисяч спартанців.
– Горобеня моє, – сказав Степан. – Їх було триста. Хоч і проти великої армії, але триста. А ти будеш одна.
– Ні, не одна, – вперто сказала Ліза. – І бачиш, я навіть знаю, хто такі спартанці.
– Тоді тримайся, спартаночко. Нас чекають нелегкі дні.
– Ти маєш рацію. З моєї крамнички мені, певне, доведеться піти.
– Чому? Ти думаєш, що він…
– Він всесильний…
– Але не над нами, – довершив її фразу Степан. – Головне, що ти у мене є.
– А ти у мене.
Легко їм було казати. А тепер перед Максимовим голосом Ліза зробилася, відчула себе маленькою мишкою у нірці, в яку сунулася лапа кота. Тієї миті, коли задзвонив її смартфон, протягом тридцяти миттєвостей, навіть більше, маленька мишка Лізка ще не знала, що перед нею, що вона чує дихання не кота, а великого грізного тигра. Поки ж що вона почула його ніжний голос:
– Лізонько, я вже в Києві. Мчався на крилах не тільки в прямому сенсі. Вирушаю з Борисполя. Може, я відразу заїду до тебе? Я заїду по тебе?
Звичайно, він очікував почути тільки «так». Вона вже сказала своє «так» і мусила його підтвердити. Словами «Так, я тебе чекаю» чи іншими, подібними. «Я тебе дуже чекаю».
– Ні, Максиме, – сказала маленька мишка Ліза. – Давайте зустрінемося завтра.
– Але чому? Ми могли б разом повечеряти… Я дуже хочу побачити тебе – зараз, негайно…
– Я не можу зараз. Ми поговоримо з вами завтра.
– З вами… Ти знову кажеш мені «ви»? Що сталося, Лізо?
– Сталося, Максиме. Я… Я зрозуміла, що кохаю Степана і не можу бути з вами. Я була в нього, і він був у мене… Пробачте, будь ласка…
– Гарні у нас з тобою справи. – Голос Максима став не тільки розчарованим, а й виразно покрижанів. – Я зараз негайно приїду до тебе.
– Не треба, Максиме. Я…
Ліза ледве не вимовила «Я вас боюся» чи «Я боюся зустрічі з вами». Затремтів не тільки її голос, але й вона вся. Ще більше, ніж перед цією розмовою.
– Треба, Лізо, – твердо сказав Максим Качула. – Краще відразу все вияснити. Я зараз буду в тебе. До зустрічі, моя люба.
Він відімкнувся. Ліза міцно стисла свій мобільник, в якому жив голос грізного тигра. Що тигра – вона ясно відчула, збагнула якоюсь десятою чи сто десятою жіночою інтуїцією.
– Степанку, – жалібно сказала Ліза вголос. – Даремно я тебе відпустила… Даремно я тебе прогнала… Що тепер буде?
А що буде, вона зрозуміла, коли поглянула на портрет мами-бабусі Павлини. Та дивилася на Лізу і… і печально, але й підбадьорливо всміхалася. Ліза кинулася, схопила фотопортрет мами-бабусі й притисла до грудей. Вона тисла й тисла його, і раптом відчула, як їй стає тепліше і кудись зникає страх. Вона не почула голосу мами-бабусі «Я з тобою», але наче зримо відчула її присутність у цій маленькій квартирці. Світлини Степана в неї не було, він жив у її смартфоні, місяць тому Ліза за гроші зі свого «таємного фонду» купила дорожчий апарат, аби зазнімкувати коханого – вона була дитиною свого часу. Ліза поставила портрет мами-бабусі на стіл і подумки поруч поставила фото Степана. Вона була готова до розмови з Максимом Качулою.
Він знав, де вона живе, в якій квартирі, й Ліза знала, що він знає. Але здригнулася, вся напружилася, коли пролунав її деренчливий дверний дзвінок. Завмерла на якусь мить, а тоді поширше вдихнула повітря й пішла відчиняти.
За дверима стояв, пронизав її поглядом він сам. Один. Хоча Ліза відчувала – приїхав, як і належало людині його рангу, з охороною. Двері у їхньому під’їзді на сигналізації, отже, він знав, як їх відчинити. Як, звідки – про це годі питати. Одягнутий у дорогий костюм, хоча без краватки.
– Здрастуй, Лізонько, – сказав Максим і простяг до неї руки. Ліза відхилилася. Відступила в бік, пропускаючи його. У руках він тримав чималий пакет.
– Це тобі, – сказав Максим.
– Навіщо?
– Тому що я купив для тебе.
– Знову діамант?
– Даремно іронізуєш. І діамант, і дещо з одягу. Я думав, що вже можу собі це дозволити щодо тебе.
Ліза не відповіла. Якесь слово, наче незнайоме і їй, завмерло на вустах. Вони пройшли до кімнати. Він обвів поглядом її маленьке помешкання.
– Ось так ти живеш…
– Дуже бідно, як бачите, – сказала Ліза.
– Тоді тим більше варто поговорити.
– Про що, Максиме? Я бачила, яке життя на мене чекало.
Він відповів – не іронічно, не саркастично, не зневажливо – якось і вбивчо спокійно, і в той же час пристрасно:
– Ти ще не все бачила. Далеко не все. Ти навіть не уявляєш, яке розкішне і достойне життя тебе чекає.
– Чекало, – сказала Ліза.
– Ні, чекає, – Максим вимовив це голосом не те що впевненої людини, а так, наче іншого ніколи, ні за яких обставин і бути не могло. – Ти дозволиш присісти? Ми маємо поговорити.
– Якщо ви так хочете…
У Лізиній кімнаті крім ліжка і шафи стояли ще складане крісло-диван, на якому спала колись мама-бабуся Павлина, і два стільці. На крісло Ліза й показала рукою. Але Максим сів на стілець. Ліза присіла на інший.
Після невеличкої паузи Максим сказав:
– Як я зрозумів, твій Степан сказав тобі про нашу розмову з ним. Невже ти не зрозуміла, чому я щось там пропонував йому?
І далі Максим сказав – пропонував, бо думав про неї. Як і тепер.
– Чи платив за мене? За відмову Степана від мене? Гарна ціна! – Ліза вимовила це несподівано різко. Здивувалася і трохи злякалася цим словам.
– А якщо й так, то що? Я гадав, він буде задоволеним. Хоч ти маєш рацію – твоя ціна значно вища. Значно. Тому ти передумаєш.
– Ні, – сказала Ліза. – Я лишуся з ним. Це моє остаточне рішення. Вибач, але інакше я не можу. Я кохаю його. Може, й сама не знаю за що. Дуже прошу – вибач.
Вона підвелася. Підвівся й гість. Від Максима Качули йшов не тільки запах дорогих парфумів, а й інший – міцний чоловічий. І раптом Ліза відчула, що
