Стара холера - Володимир Лис
Ліза сиділа, гарячково думала… І раптом згадала – у мами-бабусі Павлини є сестра. Її двоюрідна бабуся Єва. В далекому селі на Поліссі зі смішною назвою Туптали. Туп-туп… Ось куди вона «потупає», де сховається разом з коханим. Вона жодного разу не обмовилася перед Максимом, звідки родом мама-бабуся Павлина. Мами-бабусі вже нема на світі, отже, спитати не буде в кого. Там і перечекають лиху годину, і придумають, що робити далі. Там вони й офіційно одружаться, а то й повінчаються. Завтра вона збере всі свої запаси, яких повинно вистачити хоча б на кілька місяців. Збере манатки.
Ліза до пізньої ночі складала плани подальших дій і втечі. Вона недаремно любила детективи, чимало їх і надивилася, і начиталася.
Вранці вона склала найнеобхідніший одяг у сумку. Безтурботно розмахуючи іншою, маленькою сумочкою, вийшла з дому. Поїхала, як завжди, на роботу. Знала – востаннє.
У крамниці вона трохи попродавала квітів. Вирішила, що на щастя треба продати сім букетів. Після сьомого букета набрала номер власниці крамнички. Та відгукнулася на диво оперативно.
– Світлано Ігорівно, – Ліза постаралася надати голосові сумної (але не дуже) інтонації, – на жаль, я змушена звільнитися. У мене міняється життя.
– Я знаю, Лізонько, – голос у власниці був медовим. – З чим вас і вітаю. Ви хочете, щоб вас розрахували вже сьогодні?
– Так, – твердо мовила Ліза. – Вже сьогодні. В суботу ми вирушаємо в подорож.
– Це чудово, Лізонько, – схвалила власниця. – Просто чудово. Зараз вам доставлять розрахунок.
– І трудову книжку.
– Так-так. Я дуже задоволена вами («Особливо останнім часом», – подумала Ліза), тому випишу премію за вашу роботу. – І далі трохи вкрадливо: – Сподіваюся, ви не забудете у своїй новій якості, що я дуже добре ставилася до вас.
«Ще б пак, – подумала Ліза весело. – Бо знаєш, хто за мною стоїть. Знала б ти, що я задумала…»
– Так, дякую, Світлано Ігорівно. Якщо вам буде потрібна підтримка – звертайтеся, – закинула гачок-обіцянку.
Власниця зраділа ще більше, аж розчулилася.
– Ви справді диво, Лізонько. Бажаю вам щастя. Ви його заслужили.
«Чао-какао», – подумала Ліза.
Через годинку з хвостиком їй доставили і трудову книжку, і розрахункові гроші, і обіцяну премію. Коли Ліза вже за порогом крамнички заглянула в один і другий конверт, то аж присвиснула. Їй виписали двадцять тисяч розрахункових грошей, а премія за її гарну роботу, якою так була задоволена власниця, становила аж тисячу доларів. З цими сумами плюс її заначка вже можна було жити і втікати.
Ліза насамперед вирушила в іншу крамницю на їхньому базарчику. Там вона купила мобільний, а потім у крамниці на вулиці, що вела до банку, де вона мала депозит, – ще один стільничок. Її план набирав обертів, ставав реальністю.
Банківський клерк, до якого звернулася Ліза, вперся було, що знімати гроші з депозиту до закінчення дії угоди не можна. Та Ліза сказала, що виходить заміж і виїжджає за кордон. Клерк продовжував гнути своє, тоді Ліза назвала йому ім’я майбутнього чоловіка й пригрозила, що зараз йому подзвонить, хай пан сам пояснює, що можна, а що – ні, й кому. Клерк недовірливо і скептично глянув на Лізу, щось набрав на комп’ютері, потім кудись сходив, а коли вернувся, то сказав, що для пані вони зроблять виняток. Лізин «таємний фонд» (або просто заначка на чорний день), плюс одержані гроші від щедрої Світлани Ігорівни, плюс зняті з депозиту – і Ліза перетворилася на такого собі «багатенького Буратіно». А може, багатеньку Мальвіну.
Ліза полялякала зі Степанком і Іркою. Йому вона наказала не сумувати й ловити в жменю свою синицю, чим неабияк здивувала.
– Що трапилося, Лізо?
На ці слова Ліза заспівала слова пісні «Пригадай, пригадай, як ми потрапили у рай», наштовхуючи здогадливого Степанка на деякі думки. Ірці затараторила про своє неймовірне щастя, яке здобуває після важких роздумів. А от потім з нового, щойно купленого мобільника зателефонувала до Степана. Вона мала сильну підозру, що її номер на контролі, а Степанів – ні. На щастя, Степанко відгукнувся на незнайомий номер.
У відповідь на слова коханого: «Я вже тривожуся, Лізо. Чому ти дзвониш з чужого телефону?», вона сказала:
– Слухай мене уважно. У нас немає часу. Якщо ти мене кохаєш…
– Дуже, – вставив Степанко.
– …якщо кохаєш, то зробиш, як я зараз скажу.
– Добре, – згодився Степанко.
Ліза:
– Завтра ти візьмеш відпустку за свій рахунок, у тебе хтось серйозно захворів, знаю, що гріх і небезпечно, але виходу нема. Чи щось вигадай, а то й просто втечи. Під вечір їдь до Києва, з собою візьми необхідні для життя речі, якщо є – гроші. У Києві доберися до Поліської автостанції й там чекай на мене. Я приїду пізно ввечері або вранці. Що далі буде – дізнаєшся. Якщо любиш – чекаю. На цей номер і взагалі – не дзвони. Все.
Ліза, вся наструнчена, стривожена і сповнена злості – на себе саму, що робить найавантюрніший вчинок у своєму житті, на Качулу, який оголосив її, по суті, своєю власністю, на весь світ, де так незатишно і не можна бути просто щасливою, – повернулася додому. Вона знала, що не дасться зґвалтувати себе, а по суті, Максим хотів це зробити, що вона три, десять, сто п’ятдесят разів дурна, але в неї ще є честь і совість. У неї є Степанко. Недотепа, хлопчисько, якого вона любить.
Після тривожної, майже безсонної ночі Ліза вирішила поблукати Києвом. Може, востаннє. Дісталася Хрещатика, потім Андріївського узвозу, Володимирської гірки. Місць, які вона любила. Пройшлася набережною. Серце пораненим птахом билося в грудях і силкувалося вирватися. Ліза знову стала добре нагостреним ножем. Озвався мобільник. Максим.
– Лізо, ти дуже сердишся на мене?
– Ні, ні, вже ні, – сказала Ліза. – Тільки завтра я ще висловлю тобі деякі прохання.
– Згоден на все, крім одного. Ти знаєш, про що я.
– Я знаю. Я здаюся.
– Це звучить сумно, – зауважив він. – Ти не здаєшся, а робиш мене щасливим. Приймаєш мій подарунок?
– Так, – відповіла Ліза. – Дякую. Я ще не носила таких
