Стара холера - Володимир Лис

– На жаль, знає.

– Чому ж не заступиться за вас? Мені здавалося… здається… – Що він благородніший за них? А втім, ви ж їх зовсім не знаєте… Бачите, у пані Регіни своє минуле і своє теперішнє… Свій світ… Гадаю, я – то свого роду відкуп і Максима, і його батька Дмитра перед цією жінкою. До мене була інша дівчина, інша служка для зняття стресів. Вони обидва усунули пані Регіну, та ще й зважаючи на вади у психіці, від усіх справ. Їй лишилися собачки, яких дуже любить. Вбрання. Подруги. Молоді альфонси, яких у Києві вистачає… Які ласі на великі гроші й на багату жінку під сімдесят…

– А та дівчина… що була до вас… Де вона зараз?

– Чесно кажучи, не знаю. Я намагалася дізнатися… Але зупинилася… Я ще трохи хочу пожити… Поіснувати… Як сказав один пальцями великий чиновник, що побував у нашому маєтку, – просто як фізична одиниця…

– Чому ж ви згодилися на це? Чи вас викрали, змусили?..

Ліза спитала і завмерла. Стала наче неживою. Це вона відчула явно – фізично і морально. Або це страшний сон, або вона справді нежива. Вже перемістилася кудись, в інший світ.

Вона почула:

– Лізо, мене ніхто не випустить. Спершу йшлося про звичайну прислугу. На яку вельможна господиня просто піднімала руку. І коли я запротестувала, зі мною відверто поговорили… Я буду в статусі особливої служки… За дуже великі, як для мене, гроші. Я подумала… Подумала і згодилася… На той час мій молодший брат уже мав білокрів’я. Потрібні були гроші на його лікування за кордоном. Великі гроші. А тут ще й моя мама впала і зламала кістку тазу. Я згодилася… Бо повинна була згодитися.

Ліза:

– А до них… Ви не зверталися по допомогу…

Лія:

– Чому ж, зверталася… Максим дав чималу суму… Але її не вистачало… І тоді він запропонував мені підписати контракт, таємний контракт наперед… Мені виплачують гроші за мою майбутню роботу протягом п’яти років, але я вже терпітиму, чого б зі мною не робила пані Регіна. Я теж згодилася.

Ліза:

– А коли мине строк…

Лія:

– Лізо, не хвилюйтеся так. Що буде потім, я не знаю. Підозрюю, що мене не випустять звідти, що я просто зникну… Знаєте, у мене є диплом психолога… Але… Мій братик, Костик, він дуже талановитий. Я так собі, а Костик… Він так хотів стати піаністом. Йому ж всього дванадцять, а він… Він уже має дипломи за перемоги на міжнародних конкурсах… Може, бачили фільм «Не стріляйте в піаніста»? Так от, Лізо, я не дам цій проклятій карзі з косою вбити мого Костика, чого б це мені не коштувало. Не дам… Все, Лізо, мені треба йти… Там один з охоронців, здається, у мене таємно закоханий… Навіть пропонував утекти разом. Але куди… І я не можу підвести брата. Він віз якийсь папірець у якусь там контору і таємно взяв мене до міста. Зараз він заїде по мене. Бажаю вам успіхів, Лізо. Я кажу це щиро, повірте, а втім, мені однаково, повірите чи ні. Старі Качули, я підслухала, я виробила свою систему підслуховування й існування… Так от, ці двоє старих монстрів уже змирилися з тим, що ви приїдете в маєток, бо така примха їхнього сина, який за них сильніший, але щось проти вас задумують… Моє існування, гадаю, від вас до певного часу приховуватимуть… Але, може, ми ще зустрінемось. І я ще чимось вам допоможу… Все, Лізо, я, бачу, вас шокувала… Але повірте, я на вашому боці… Мені вас шкода, хоча й, чого там, я десь вам і заздрю… Я не кажу – бережіться їх, Лізо… Хоча б вистійте. Мусить же хтось вистояти. У мене є фантастична надія, що ви зламаєте цей гадючник зсередини. І мені чомусь здалося, що буде ліпше, якщо ви ступите до нього без ілюзій.

Лія змахнула рукою. А далі швидко, поспішно вислизнула спочатку з підсобки, а потім з крамнички, яку відчинила Ліза. Дівчина-привид зникла, розчинилася в людській юрбі на вулиці.

Ліза опустилася на стілець за прилавком. Їй було холодно. Все в ній протестувало і відмовлялося вірити почутому. Ця дівчина – може, вона якраз і є таємною, підступною посланницею старих Качул? Максим так мало розповідав про батьків. Загадково сказав: ще познайомишся… Я тебе не дам нікому скривдити… Ти будеш мені гарною помічницею.

Лія сказала, що бажає їй вистояти. Вона, Ліза, якщо потім виявиться, що все почуте – правда, мусить порятувати саму Лію. Якось порятувати… Але що чекає на тебе, до чого ти готова, Лізо…

Розділ 32

У Лізиному літописі настав рік на ім’я Понеділок. Її вихідний, геть вільний день. Її особливий день. Прокинувшись, Ліза зрозуміла, що він буде довгим, надто довгим. Може, й нескінченним.

Але вона вже знала, що має зробити. Чим заповнити цей день, як порятуватися од його тягучості й нескінченності. Поїде в те село, до Степана. Вона мусить, мусить пересвідчитися, що Степашко казав правду, страшну, неприємну, але правду – в нього хтось є. Та дівка чи жінка, на яку поміняв її, Лізу. Якщо так, то вона готова на свою долю з Максимом. На своє місце в тому маєтку, на боротьбу за нього, навіть на те, щоб підірвати зсередини, як сказала Лія, цей маєток. Ні, вона сказала інакше – цей гадючник. Та чи мала вона підстави так називати?

«Все буде добре, Максим не обдурює, навіть ця Лія зрозуміла, що він до мене не байдужий, – подумала Ліза і додала подумки: – Ще й як не байдужий!»

Всю дорогу їй хотілося підігнати маршрутку і водночас стримати її рух. Бо вона прагла якомога швидше поставити останню крапку в цій історії, у взаєминах із колишнім коханим і боялася, так, боялася зустрічі з ним. Боялася тієї прикрої, образливої правди. І ще чогось зовсім інакшого. Вона мовби відчувала його запах, гіркий смак.

У нав’язливій рекламі по телевізору дівчина, чимось схожа на Лізу, одягала сукню, яка була наполовину чорна, а наполовину біла. Дівчина вимазувала своє гарне платтячко, прала й потім задоволено промовляла: «Біле лишається білим, а чорне лишається чорним». Досі в Лізи теж все лишалося зрозумілим. Принаймні вона так вважала. Біле – то біле, а чорне – то чорне. Тепер ці кольори начеб змішалися. Що було білим? Коли вона дізнається, що Степан сказав правду й досі її дурив, як останню тютю? Чи коли раптом