Стара холера - Володимир Лис

Охоронцеві біля дверей він сказав:

– Усе в порядку, вона поїхала до родичів. Пришлеш майстрів, щоб вставили нові двері.

Тут же подумав, що охоронців, котрі стали свідками його поразки, доведеться прибрати. Шкода, особливо Миколу – сильного, відданого, як пес, готового до дій без роздумів, і до того ж недурного. Але Ніколай, Колька – свідок не тільки цієї його поразки, а й найпершої, тоді, за мостом. По суті, це теж була поразка. Добровільна і від того ще прикріша. Отже, він тим більше мусив зникнути. Він приречений, а шкода. Та гарних охоронців, особливо колишніх спецпризначенців, у Києві вистачає.

Вийшовши з будинку, Максим озирнувся довкола. Це було стандартне подвір’я стандартної київської багатоповерхівки, ще старої забудови. Ось цю стежку за його наказом усипали квітами, по яких мала ступати стандартна київська дівуля, котра здавалася йому особливою. Вартою завоювання і гри.

Ідіотизм!

Що з ним сталося? Заради чого він, блискучий, розумний Максим Качула, вів таку витончену гру, перегравав і матір, і особливо вітчима… Що тепер їм сказати? Передумав, ладен підняти лапки і одружитися з цією дурною гускою Альбіною? Ще гірший вияв поразки.

Чому ж він, усе порахувавши, не зумів завоювати, перемогти цю Лізу? Адже був щирий у своїх почуттях… Його невроз скінчився?..

Максим Качула сів у джип. Наказав повертатися до офісу. Дорогою продумав, а в кабінеті додумав свої подальші дії. Куди могла втекти Ліза? Заховатися у Києві? Навряд чи ризикнула б. Втекти з цим своїм задрипаним «нареченим» до його батьків? Про всяк випадок наказав працівнику їхньої приватної спецслужби з’їздити в те село. Довідатися такі-то дані. До кінця дня він знав, що Степан Коваленко взяв двотижневу неоплачувану відпустку нібито у зв’язку із хворобою батьків. Поїхав з Лізою до них? І все ж щось підказувало Максимові, що шукати Лізу потрібно не там. А де? Закордонного паспорта в неї нема. Поїхала світ за очі? Навряд. Де ж вона «розчинилася», як написала? Сховалася у когось зі своїх подружок, знайомих чи, може, родичів?

Родичів?

І тут аналітичний розум Максима Качули осінило. Ліза хвалилася, що вона киянка від народження. А її покійна бабуся, яку вона називала мамою-бабусею?..

Ліза «розчинилася»? Він її знайде і складе. А вже з тим пазлом зробить що захоче.

Максим Качула тільки за два дні викликав приватного детектива, який уже блискуче виконав кілька його складних прохань, а одного разу знайшов чоловіка, котрий, здавалося, не те що розчинився, а зник під землю. За плечима в агента була розшукова робота в органах, впровадження в іноземну фірму.

– Ось що, Платоне Івановичу, – сказав Максим. – Мені потрібно дізнатися, звідки родом така собі Павлина Соломаха. Вона вже покійна, працювала будівельницею в якійсь будівельній організації, будуправлінні чи що.

– Пробачте, Максиме Дмитровичу, це вся інформація? – спитав досвідчений найманець.

Максим сказав, що решту детектив може довідатися з могили на Лісовому чи якомусь іншому кладовищі, він сам володіє мінімумом інформації. Але дані про місце народження Павлини Соломахи йому дуже потрібні. «Шукайте в архіві ЖЕКу чи ЖЕКів, будівельних управлінь, трестів, Київміськбуду, у паспортних столах, архівах управлінь внутрішніх справ, не мені вас учити. Через два дні я чекаю дані».

– Максиме Дмитровичу, доведеться, якщо випадково не пощастить, перерити купу документів, перелопатити огром інформації, – жалібно сказав нишпорка. – Тим більше, якщо йдеться про померлу людину. Дайте строк хоча б до кінця тижня… Якщо знайдемо раніше, я відразу повідомлю.

– Добре, – згодився Максим. – Чотири дні й ні днем поверх цього. Беріть усі свої найкращі кадри. Але не більше двох. Всім подвійний гонорар, а вам – потрійний. І особлива премія. Все, почали…

Коли детективчик виходив, подумав, що й цього шкода буде втрачати. Тямущий дядечко, міг би ще згодитися. Але все в цій справі має бути чистим і тільки так. Навіть опосередковано про Максимову поразку не повинен знати ніхто. Не здогадуватися чи мати якусь підозру.

Всі ці дні, доки шукали сліди й місце народження Павлини Соломахи, Максима гриз черв’як сумнівів. Що він пропустив, зробив не так у стосунках із Лізою? Тупий ниючий біль – мов зуб десь віддалено болів – не давав заспокоїтися. Дзижчала над вухом надокучлива муха, яку не прогнати. Вдома випив ледь не півлітра улюбленого віскі й не сп’янів. Ударив ногою Черрі, який нагадував про Лізу, і відчув щось схоже на вину перед псом. Блукав маєтком, і вгорі місяць, що виринув з-за хмари, сміявся з нього. Максим дістав пістолета й вистрілив у небесного насмішника. Потім стрельнув у одного з улюблених пітбулів його вітчима, що вибіг назустріч, і відстрелив шматочок вуха.

Звісно, старий почув постріли й вичовгав надвір. Стояв, схожий на великого кажана.

– Що сталося, Максиме?

– Нічого не сталося. Порозважався.

– Щось із тою дівкою? Облом?

Цей трухлявий мухомор був до біса проникливим. Надто проникливим.

– Ще одне слово, – сказав Максим, – і я випущу в тебе рештки обойми.

– Дак-с, – промовив у відповідь Дмитро Качула. – Може, підемо вдвох вип’ємо?

– Вже, – сказав Максим. – Випив і за тебе. А з дівкою в мене все в нормі, можеш не сумніватися.

– Тоді що?

– Письмово написати звіт чи послати есемеску?

– Ох, сину, – видихнув старий.

– Я тобі такий син, як ти патріот України, – сказав Максим і пішов по сходах.

У кімнаті подумав, що в Лізи дивне прізвище. Мало би бути Саламаха – козацька каша. Вона розповідала, що соломаха – то міцно скручений великий куль соломи, якого ні порвати, ні порізати.

«Чи та гадська любов таки є?» – од цього запитання йому стало холодно і водночас незатишно й бридко, наче щось рідке, схоже на ту ж кашу, заповзло в кімнату. А якщо таки є? Ніби вперше він не знає відповіді на дуже просте запитання.

Простісіньке.

Наче перед ним стояли маленька дівчинка й досвідчена повія і пильно дивилися, питали безмовно: то є любов чи нема?

Він знав, що потрібно зробити, щоб уникнути запитання й можливої відповіді на нього. Наступного вечора викликав дорогу повію, одну з так званих елітних київських повій. Подзвонив і до Альбіни Андрієвської, запросив до себе. Звів їх обох, хотів улаштувати оргію – не оргію, а щось таке, що запам’яталося б обом надовго. Звелів обом роздягатися. Альбіна було заартачилася: ти знаєш, чия я донька? Він дав їй у морду і зрозумів, що зазнав остаточної поразки: розважатися з двома відразу чи поодинці – однаково противно. Сказав, що можуть вимітатися,