Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Хрещатик вже вирував. Над бійкою на бруці завис лемент, перехожі з вереском ховались до крамниць, інші, навпаки, бігли від тротуару, щоб взяти й собі участь у бійці.

Битися проти демонстранти? вибіг уже не один десяток — солдати? робітників, студентів, теж гімназистів. Демонстранти змішались і тікали. їх наздоганяли, накладали в потилицю, накручували вуха, зривали кашкети з голії? і шпурляли геть. Нарцис, нарешті, теж об'явився: він з нальоту плигнув на якусь купу тіл зверху і почав молотити всіх підряд, вигукуючи притому: «Хай живе мать–анархія!»

Але тут наспіла задня лава — скаути з своїми патерицями. І дошкульні вдари посипались на голови нападників. Офіцери, що ставали біля кафе «Семадені», кинулись у бійку й собі. Вони хапали нападників, піднімали за руки й ноги, розгойдували і кидали просто в вітрини крамниць. Брязнуло скло.

Голос курсистки все ще дзвенів десь:

— Товариш! Товариші!..

Але вже крикнуто і «тікай», і дехто повертав та біг геть Хрещатиком. Першим, либонь, побіг Нарцис, репетуючи своїм могутнім басом, бо дістав палицею в обличчя. Кілька двірників у білих фартухах, взявшись за руки, перетяли вулицю, але Нарцис шарпонувся, повалив весь ряд, перестрибнув через тіла і чкурнув далі, до Олександрівської.

Офіцери й юнкери насідали, скаути молотили та кололи палицями, очумалися вже й демонстранти–гімназисти: на кожного нападника кидалося десятеро, скручували руки і кудись тягли.

Данило, Харитон і Флегонт теж побігли. Вони хотіли шмигнути в Костьольну, але звідти вибігло кілька архаровців у «каптанах», і один з них ухопив Данила за руку. Данило видерся, але залишив у «каптана» свій рукав. Та позаду підскочив Флегонт, загилив «каптанові» в вухо і вихопив Данилів рукав з його рук. Харитон біг позаду і репетував несамовито:

— Сволота! Ми вам ще дамо чосу! Лапітудники! Песиголовці! Паразити!

Двірник з якогось під'їзду пустив з брандспойта струмінь води, струмінь вдарив Харитона в бік, Харитон впав, але зразу ж викрутився з–під водоспаду, зірвався на рівні і, мокрий з голови до ніг, побіг далі, за своїми, репетуючи:

— Я тебе, гад, не водою потоплю, а огнем опалю!..

Данило пристанув, повернув, підскочив до двірника і так стукнув його по голові зверху, що той простятся горілиць. Брандспойт випав з його рук, і вода побігла з крана на тротуар тихим дзюркотливим струмочком.

Тікали вже всі: на Олександрівський майдан, тоді — до Купецького і Царського саду, щоб заховатися там між дерев.

Данило, Харитон і Флегонт дерлись просто по схилу вгору — далі та вище, а позаду вже чути було, що погоня відстала: в хащах могла чигати якась несподівана небезпека.

Демонстранти купчились тепер на майдані — біля п'єдесталу скинутого в лютневі дні пам'ятника «царю–освободителю». Чути було їх переможні крики, а ще за кілька хвилин вже линув і побідний спів. На голос відомого романса з репертуару модної каскадної співачки Вяльцевої «Белой акации гроздья душистые» співалося в швидкому, маршовому темпі:

Там з'явився вже автомобіль командуючого Київським військовим округом, і в ньому, випроставшись на весь зріст, стояв офіцер для особливо важливих доручень штабс–капітан Боголєпов–Южин.

Штабс–капітан Боголєпов–Южин промовляв до вишикуваних перед ним демонстрантів — в голосі його бриніли докірливі інтонації, але в очах полискували сміхотливі іскорки:

— Ай–ай–ай, панове! Хіба так можна? Свобода, революція, а ви… Ай–ай–ай! Дозволили якійсь сволоті нагло напасти на вас! Ай–ай–ай! Так не годиться, панове! А ще виступаєте оборонцями монархії — одвічної, законної форми правління на Русі… Ай–ай–ай!.. Але, як представник військової влади у прифронтовій смузі, безладу і заворушень я не можу дозволити…

В ландо автомобіля сиділи ще два офіцери, неодмінні супутники Боголєпова–Южина при виконанні всіх особливо відповідальних доручень: поручики Драгомирецький та Петров.

Маніфестанти — майбутні оборонці одвічної законної форми правління на Русі — стояли «смирно». їм було ніяково, що допустилися такої необачності, соромно, що в декотрих світилися синяки під очима або юшила з носа кров, — і вони ховали очі.

Тоді, щоб підбадьорити сердешних юнаків, — є все ж таки ще на Русі надійне молоде покоління, яке можна покликати під гвинтівку, коли наспіє час боронити відновлення імперії! — штабс–капітан Боголєпов–Южин закінчив так:

— Поздоровляю вас з бойовим хрещенням, молодці!

Шеренгами юнаків наче перебігла хвиля, і півтисячі юних голосів гаркнули як один:

— Раді стараться, господин капітан!

Порядок, таким чином, відновлено, і автомобіль рушив. Поручик Драгомирецький перехилився через борт ландо і гукнув до шеренг, що стояли струнко:

— Мало ви їм дали! Треба було добре юшку пустити цим більшовикам! Ех, ви! Карандаші!..

«Карандашем», тобто — гімназистом, сам він був тільки три роки тому, коли з сьомого класу 5–ї печерської гімназії пішов у 3–ю, печерську, школу прапорщиків — добувати військової слави і вислужувати Георгії.

Поручик Петров сидів нудний та тоскний. Єдине почуття, яке пронизувало його зараз перед шеренгою гімназистів, це було почуття заздрощів: ех, коли б отак заплющити очі, а тоді розплющити — і ніби не буде цих трьох років, і він і далі тільки гімназист сьомого класу!

З якою б радістю вхопив би він зошити під пахву і побіг до гімназії — хоч би й писати остогидлі латинські екстемпорале або завчати напам'ять тексти катехізису!