Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Данило, Харитон і Флегонт спинились аж на вершку кручі, поза літнім павільйоном ресторану «Ротца» на самісінькому шпилі, де гребінь Купецького саду перепадає вже на той бік — урвищами до Дніпра. Вони спинились, насилу відсапуючи, тримаючись за серця, що скажено калатали після швидкого бігу та сквапного дряпання на гору. Тут і там, з кущів, з'являлись і інші фігури втікачів — групками і поодинці.

Харитон був без свого хвацько заламаного на потилицю «фартового» синього кашкета — загубив його в бійці, руде волосся стирчало віхтями на всі боки, червона атласна сорочка була розпанахана навпіл. Він важко сів долі. Між його зашерхлі губи видерлося тільки три слова — всі три недруковані.

Данило теж сів поруч з ним. Данилові якимсь дивом кашкет на голові залишився, і гарно відпрасована Тосею вишита сорочка теж була неначе зовсім ціла, тільки — без лівого рукава. Зате ліве око йому підпливло пухирем, а з розсіченої губи кров стікала на підборіддя. Груди Данилові здіймались рвучко, а в горлі так пересохло, що він не ладен був і ковтнути.

Флегонтова гімназична тужурка виглядала зовсім жалюгідно: всі п'ять блискучих ґудзиків були відірвані, рукава на ліктях лопнули, а один був роздертий до самісінького плеча. На лобі в нього кривавила подряпина — від скаутської патериці. Він сів і простяг Данилові рукав від його сорочки:

— На!

— Що, хлопці? — люто, але заразом і якось весело та зухвало, кинув якийсь солдат, виринаючи з кущів, — дісталося на горіхи? — Він посварився кулаком кудись назад, звідкіля чувся спів. — Ви хто такі будете?

Йому не відповіли, і солдат сів трохи віддаля.

Данило, нарешті, ковтнув через силу — його хтось душив за горлянку, і горло тепер зовсім запухло, — і прохрипів:

— Ну, нехай начуваються, сволота!.. Чуєте, хлопці, завтра ж треба вступати в нашу арсенальську дружину робітничої самооборони…

— Дружина! Дружина! — сердито огризнувся Харитон. — Що там твоя дружина може: тільки й того діла, що стережуть кіоск з більшовицькими газетками! Теж мені — вояки! Пацани!

Він плюнув і почав викручувати воду з холоші.

Харитон мав рацію: арсенальська дружина робітничої самооборони вартувала вночі біля кіоска, що продавав більшовицьку літературу; щоночі юнкери сусідньої з «Арсеналом» школи прапорщиків замірялись перекинути кіоск і літературу знищити.

— На Донеччину треба вертатись швидше — от що! — гукнув він вже зовсім люто. — А то марудимось тут: то тобі — женихатися, то тобі — вінчатися треба! Завтра ж їдемо на шахти, чуєш?

Флегонт похмуро промовив:

— Монархісти! Великодержавники! Скільки їх у нашому Києві! Українська столиця і пролетарський центр, а дворян, чиновників і всякої російської аристократії — тьма–тьмуща!

— Самовизначаються! — презирливо хмикнув Харитон.

— От і добре! — понуро відказав Флегонт. — І нехай собі самовизначаються: революціонерам і українцям легше буде розібрати, кого з міста і з України гнати геть…

Вихований на аполітичності дореволюційної гімназії, звихнутий в сумбурі безпредметного в перші дні Лютневої революції протестантизму, він щиро вірив, що революційними і є ті партії, які звуть себе революційними. Прихилений батьками до всього рідного, яке, проте, все його коротке життя перебувало під суворою забороною царського режиму, він мислив собі так: все революційне — заборонено, все українське — теж заборонено, отже, все українське — революційне. Втім мислити так навчено його і з підручника формальної логіки професора Челпа–нова, — відповідно до шкільної програми.

— А ти думаєш, десь по–інакшому? — скептично запитав Данило. — Скрізь так!

— У нас, на Донеччині, не так! — знову озвався Харитон. — У нас Климент Ворошилов Червону гвардію організує!

— Скрізь так! — вперто повторив Данило. — Я в газеті читав. Так і буде! — майже скрикнув він, бо горлянку йому вже потроху відпускало. — Аж поки закінчиться війна. Фронтовики вже покажуть паразитам, по чому на ярмарку гребінці!

— Вірно, браток! — відгукнувся солдат і пересів ближче. — Нехай тільки рушить армія з позицій! Закурити в котрогось є? Я — з Воронезької сто сорок сьомої, на Львівській стоїмо, — компанійськи поінформував він. — А сам я з Рязанської губернії, деревня Солотча, може, чули?

З кущів на кручу вийшла дівчина і двоє студентів. Дівчина була в самих панчохах — туфлі вона тримала в руках: в обох туфлях начисто відламано каблуки. Червона кофтинка на ній теж була подерта. Бородатий студент накинув їй на плечі свою тужурку, щоб прикрити непорядок. Тепер, без студентської тужурки, він виглядав просто солдатом — в чоботах і гімнастерці. Другий студент — щуплий, стрижений — тримався за голову: там цвіла величезна, аж синя, ґуля.

Хлопці зразу впізнали студентів і дівчину–курсистку, що гукала «протестуємо» та «більшовики, гуртуйтесь сюди».

Курсистка з студентами сіли кілька кроків оддалік, звісивши ноги з кручі. Вона сперла руки ліктями на коліна, поклала голову між долоні і завмерла, дивлячись кудись просто перед собою. Бородатий в гімнастерці теж сидів непорушно й мовчав. Стрижений студент тулив мідного п'ятака до гулі на голові, потім охолоджував його, помахавши в повітрі, і знову тулив, і говорив, говорив безперестанку — збуджено й пристрасно. Він щось доводив чи чогось вимагав і для більшої переконливості раз у раз змахував у повітрі другою, вільною рукою.

— Помовч, Сашо! — з досадою кинула йому курсистка.

Але студент