Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Данило Бриль, Харитон Києнко та Флегонт Босняцький не випадково опинились цього ранку на розі Хрещатика й Думського майдану. їх пригнала сюди аж з Печерська важлива справа.

На розі Хрещатика й Думської, займаючи два поверхи наріжного будинку, містилася найбільша на весь Київ мебльова крамниця об'єднаної фірми «Якова та Йосипа Кон»: монопольний продаж виробів фабрики Кимаєра. Перший поверх займала власне крамниця, або, як Яків та Йосип Кон іменували її — «салон», а на другому розташувався рекламний відділ, або, як іменували його Йосип та Яків Кон, «вернісаж». Чотири величезні вітрини другого поверху дивились на Хрещатик, чотири точнісінько такі ж — на Думський майдан. В кожній вітрині, що на Хрещатик, був виставлений комплект гарнітуру меблів: вітальня, їдальня, кабінет і будуар. У вітринах, що дивились на Думу, стояли поштучні меблі: ліжка, канапи з кріслами, столи й стільці, шифоньєри та етажерки. Яків та Йосип Кон у співдружбі з Кимаєром претендували умеблювати квартири мешканців цілого міста.

Данило, Харитон і Флегонт спинились на розі — щоб бачити відразу всі вісім розкішних виставок.

Вони вибирали двоспальне ліжко.

Втім, кожний із трьох, коли мова заходила про те, що ліжко має бути двоспальне, — соромився перед двома іншими. Особливо ніяковів Флегонт: бо коли говорилося про Тосю, він завжди мимоволі починав думати про Марину.

— Он! — гукнув Флегонт, — оте, в другому вікні, гарне!

— Дурило! — пирхнув Данило, — таж то гарнітур!

— Ні, чого ж? — обізвався Харитон. — Он же таке самісіньке окремо від гарнітуру!

Він кивнув на вітрини, що виходили на Думську площу.

— Однаково! — набурмосився Данило. — Воно ж нікельоване! Яків з Йосипом злуплять за нього карбованців, може, сорок, а нам… карбованців на п'ятнадцять треба…

Харитон вгилив Данилові межи плечі:

— Скупендра! Для молодої жінки жалієш сорок карбованців! Та ми з тобою знаєш скільки зароблятимемо на "Марії–біс"? А ліжко, воно ж раз на ціле життя купується. Тобі на ньому й помирати: могилу собі купуєш. А Тосьці на ньому той… дітей, знаєш, родити…

Данило з Флегонтом почервоніли. Харитон зиркнув на них і теж зробився в один колір з своєю червоною сорочкою. І всі троє поквапились заклопотатись якоюсь справою. Флегонт видобув цигарку: тепер, як революція скасувала педелів, Флегонт закурював на вулиці з особливим шиком. Данилові якраз влетіла мошка в рот, і він почав кашляти, а від цього кров, як відомо, кидається в обличчя. Харитон поліз до кишені по гаманець.

— Давайте–но, хлопці, перевіримо, скільки ж у нас капіталу!

Вони відійшли набік і взялися ще раз підраховувати фінанси, дарма що ще звечора було точно відомо, що в Данила п'ятнадцять карбованців, у Харитона — десять, в Флегонта — двадцять п'ять: тільки вчора одержав плату за репетиції.

І справді, грошей виявилося знову тільки п'ятдесят.

— Ні! — понуро буркнув Данило. — Будемо лічити тільки двадцять п'ять: Флегонтових брати не будемо. Ми поїдемо, Флегонт залишиться тут — як же йому без копійки грошей?

— От маруда! — розсердився Флегонт. — Таж сказано тобі: перші ж гроші, як заробите, надішлете мені переказом!

— Ні! — відмахнувся Данило. — На пошті гроші ще пропадуть: тепер же — війна! Он в тітки Марти минулого року пропала ж листівка від братової з Сахаліну…

— Так то ж — листівка, і — аж з Сахаліну!

Данило ще ніколи в житті не посилав і не одержував грошей поштою. Тому до діяльності міністерства пошт і телеграфу ставився з упередженням.

— Один чорт! — огризнувся він. — Що Рим, що Крим, що Нарим — поштмейстери скрізь дістають сорок карбованців на місяць, а пнуться в пани і мусять красти! Давайте спершу поїдемо на Житній базар і подивимось з рук, між старих речей…

— Хлопці! — раптом аж присів Харитон. — Дивіться: триколірний! Щоб мені більше «Марії–біс» не побачити!

Справді, на чолі маніфестації, що посувалася в цей час по Хрещатику, аж палахкотів проти вітру біло–синьо–червоний штандарт поваленої Російської імперії.

Маніфестанти вирівнялись з гирлом Прорізної, і вже можна було прочитати й написи на транспарантах: «Довіряємо Тимчасовому урядові!», «Хай живе Тимчасовий уряд!». Але на третьому, найбільшому, стояло одним одне, величезними літерами слов'янської в'язі виписане слово: «Цар!» А ще далі майорів у повітрі величезний жовтий стяг з чорним орлом посередині — штандарт династії Романових — з написом: «Хочемо конституційної монархії!»

Данило, Харитон, Флегонт стояли, як і всі навколо, роззявивши рота від здивування. А тротуаром — у захваті аж забігаючи наперед маніфестантів — насувався вже натовп якихось підозрілих людців у «каптанах» та лакованих чобітках «з набором», гукаючи: «Спаси, Господи!» та «ура!»…

Якийсь солдат з петличками авіаційної частини, що стояв позаду Данила, похмуро проказав:

— С–с–сукини сини! За довір'ям Тимчасовому урядові вони, бач, тягнуть царя! Нічого собі камуфляж для контрреволюції: уряд, значить, тимчасовий, а царя — назовсім!

Коли маніфестанти проминули книжкову крамницю Ідзіковського, стало видно, що попереду внизу вони несуть ще й довгий червоний сувій, на якому білими літерами виписано: «Южно–русский союз русских учащихся». Розпізнати тепер можна було і склад демонстрантів: то були суціль гімназисти та реалісти старших класів або учні «колегії Павла Ґалаґана» та ремісничих шкіл філантропічних організацій — училищ «Царя–освободите–ля», «Цесаревича Алексея» та «Принца Ольденбурского». А позаду марширували — з своїми довгими патерицями на плечі в ширококрисих зюйдвестках та апашках хакі з триколірними фестонами на лівому рамені — підлітки по чотирнадцять–п'ятнадцять років: організація російських бойскаутів. Загін скаутів був чоловіка