Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Приміщення аудиторії Вищих жіночих медичних курсів, перетворене тепер на «клуб» печерських більшовиків, було тісне: сиділи на одному стільцеві по двоє, приткнулися по підвіконнях. Зал гув і гримів — одні підтримували промовця, інші поділяли позицію головуючого. Найбільше метушився і галасував Василь Назарович Боженко: він уже кілька разів підбігав до столу президії, вимагаючи слова й собі.
П'ятаков — коли гамір ставав нестерпним — хапав дзвіночок і калатав. На Василя Боженка він сердито махав рукою.
Мова йшла про озброєння київських пролетарів.
Іванов обстоював ленінську тезу, схвалену Центральним комітетом, про озброєння робітників та селян і створення всенародної міліції, бо тільки озброєння мас може гарантувати знищення старорежимного апарату насильства і забезпечити перехід влади в руки трудящих.
П'ятаков знімав цю ідею на глум і кидав Іванову в'їдливі репліки. Зброї, мовляв, не вистачає і для армії на фронті — де ж її взяти для мільйонів робітників та селян? І чи не призведе зброя в руках до того, що есдеки підуть війною на есерів, есери на бундівців, а анархісти розпочнуть бій проти всіх і вся? А наші «мужички» і взагалі не вміють поводитись з гвинтівкою чи кулеметом…
З зали почулись обурені вигуки.
— Десять мільйонів селян гниють в окопах, вони ще вас навчать, як поводитись із зброєю! — гукав особливо заповзято молодик у солдатській одежі, тільки без погонів. — І це — хамство взивати їх по–панському «мужичками»!
Це був брат Юрія П'ятакова — Леонід. Він щойно прибув з фронту, демобілізований через хворобу. В армію Леоніда мобілізували після закінчення політехнікуму рядовим, як політично неблагонадійного. В партійних дискусіях Леонід завжди займав позицію, діаметрально протилежну братовій. Втім, і вдачі брати були різної: Юрій — поміркований та обережний, Леонід — нестримний та запальний.
Боженко перекричав усіх. Кошлаючи бороду і розмахуючи кулаками, він вже вдесяте поривався до трибуни:
— Прошу слова! Дайте мені слово! Я скажу!
Але головуючий відмахувався: промовець ще не закінчив.
Іванов, проте, заговорив зовсім спокійно, коли, нарешті, стала змога прохопитись крізь загальні вигуки.
— Народові, — сказав він, — зовсім не потрібно стільки зброї, щоб кожний постійно мав її при собі, але поводитись з нею повинні навчитись усі. Зброю треба розподіляти по заводах, а в селах — по Радах: невеличкими комплектами. Одного дня на тиждень для військового навчання досить, щоб за два–три місяці зробити боєздатними всіх пролетарів та найбідніших селян.
— Вірно! — зразу відгукнувся Боженко. — Я це й хотів сказати. Відмовляюсь від слова!
— Маю пропозицію! — підхопилась Лія Штерн. — Ви кажете, що у штабі не вистачає зброї, а от усі середньошкільники старших класів порядком допризовної підготовки проходять військовий строй! Забрати у них зброю і передати Іванову з Горбачовим у розпорядження фабзавкомів. А далі…
Лію Штерн урвало скептичне зауваження з задніх лав:
— У допризовників — японські карабінки, а до них нема набоїв: муштруються, як з палицями.
— Абсолютно приєднуюсь до цієї розумної репліки! — поквапився докинути й П'ятаков, зневажливо всміхнувшись у бороду. Поправивши пенсне, він додав: — І взагалі у допризовників найбільше — однозарядні берданки. З ними тільки качок стріляти над Конче–Заспою!
Перебіг сміх між членів президії, але Іванов відказав:
— На качок — вірте мені, я теж мисливець, — краще ходити з двостволками центрального бою. А з берданки військового зразка качки не встрелиш, товаришу П'ятаков: калібр не той. Якщо замість кулі засипати шроту номер дванадцять, то годиться на куликів та бекасів. На качок, — голосніше і навіть з викликом сказав він, — берданка не годиться, але на ворога і берданка — зброя! У війні за визволення Болгарії російський солдат, отой «мужичок», як ви кажете, озброєний був тільки берданкою, але російська армія вийшла переможцем!
— Правильно! — загукали з зали. — Давай берданки!
— А в гімназистів, — гукнув Саша Горовиць з президії, бо він був членом комітету, — японські карабінки все одно треба забрати! Не забувайте про вчорашню демонстрацію: з гімназистів готується гвардія контрреволюції!
Лія Штерн кинула оком на ґулю на стриженому Сашиному черепі, посміхнулась, але зразу й поморщилась, повівши плечем: на плечі в неї теж щеміло садно від скаутівської патериці.
— Це теж аргумент! — гукнула вона. — Самим озброїтись, а потенціального ворога — роззброїти!
— Прошу слова! — знову вихопився Боженко.
Але Іванов на трибуні звів руку:
— Вірно! Японські карабінки ми, арсенальці, теж приймемо: чудова конструкція — б'ють на чотири тисячі метрів. — Він раптом посміхнувся. — Дістануть з Печерська аж до штабу Оберучева на Банковій…
— Іванов! — зойкнув П'ятаков. — Закликаю тебе до порядку! В твоєму недоречному жарті — заклик до авантюри! Коли б це сказав не ти, я б кваліфікував це як… провокацію!
В залі невдоволено загули, і П'ятаков похопився зм'якшити свої слова. Він примусив себе теж вдатися до жарту:
— І чим же ви стрілятимете? Теж — шротом номер дванадцять?
— Ні, — відповів серйозно Іванов. — Буржуй — не бекас: на буржуазію потрібний більший калібр.
— Де ж ви його візьмете? — глузливо під'юджував П'ятаков. —
