Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

Дороги, проте, не було видно. Кум, одійшовши вбік, плентався в халявистих чоботях взад і вперед і врешті набрів прямо на шинок. Ця знахідка так його порадувала, що він забув про все, обтрусившись від снігу, увійшов до сіней, анітрохи не турбуючись про кума, що зостався на вулиці. Чубові здалося тим часом, буцім він знайшов дорогу; зупинившись, заходився він був кричати з усієї сили, але, бачачи, що кум не з’являється, вирішив іти сам. Пройшовши трохи, побачив він свою хату. Кучугури снігу лежали круг неї і на покрівлі. Б’ючи одна об другу закоцюблими на морозі руками, давай грюкати в двері та гукати вимогливо на дочку, щоб відчинила.

— Чого тобі тут треба? — суворо крикнув по виході коваль.

Чуб, впізнавши голос коваля, відступив трохи назад. «Е, ні, це не моя хата, — бубонів він сам до себе, до моєї хати не забреде коваль. Знов же, як добре придивитись, то й не ковалева. Чия б же то була хата? От тобі й на! Не розшолопав! Та це ж кривоногого Левченка, що недавно жінку молоду взяв. То ж тільки в нього хата схожа на мою. Отож-то мені ще й зразу трохи дивно здалося, що так скоро прийшов додому. Але ж Левченко сидить тепер у дяка, це я добре знаю; чому ж тоді коваль?.. Е-ге-ге! він учащає до його молодої жінки. Ось як! Гаразд!., тепер я все зрозумів».

— Хто такий і чого тиняєшся під дверима? — промовив коваль ще суворіше, підійшовши ближче.

«Ні, не скажу йому, хто я такий, — подумав Чуб, — чого доброго, ще відлупцює, клятий виродок!» — і, змінивши голос, відповів:

— Це я, чоловіче добрий! прийшов вам на забаву поколядувати трохи під вікнами.

— Забирайся до біса зі своїми колядками! — сердито крикнув Вакула. — Чого ж ти стоїш там? Чуєш, забирайся зараз же мені геть!

Чуб і сам уже мав цей розумний намір, але йому було досадно, що змушений слухати ковалевих наказів. Здавалось, якась нечиста сила штовхала його щось сказати наперекір.

— Що це ти, справді, розкричався? — мовив він тим самим голосом, — я хочу колядувати, та й годі!

— Еге! Та тебе словами не вгамуєш... — Слідом по цій мові Чуб відчув дошкульний удар у плече.

— Ага, то це ти, як бачу, заводишся уже й битись! — промовив він, трохи відступаючи.

— Пішов звідси! Пішов! — гукав коваль, даючи Чубові другого стусана.

— Та що ж це ти? — мовив Чуб таким голосом, в якому відображалися і біль, і досада, і несмілість. — Ти, бачу, не на жарти б’єшся, ще й таки боляче б’єшся!

— Пішов, пішов! — гукнув коваль і грюкнув дверима.

— Чи ти ба, як розхрабрувався! — казав Чуб, зоставишся на вулиці самотою. — Спробуй підійти! Ач, який! Ото велика цяця! Думаєш, я на тебе суда не знайду? Ні, голубчику, я піду, і піду прямо до коми-сара. Ти в мене будеш знати! Не подивлюсь, що ти коваль та маляр. Подивитися, одначе, на спину та плечі: запевне, синці є. Мабуть, добре таки побив вражий син! Шкода, що холодно й не хочеться кожуха скидати. Стривай же, бісів ковалю, чорт би тебе лупив і твою кузню, ти в мене ще натанцюєшся! Ну, клятий же шибеник! Одначе ж його тепер нема вдома. Солоха, певне, сидить сама. Гм... воно й недалечко звідси; піти б! Час тепер якраз такий, що нас ніхто не застане. Може, й теє, буде можна... Бач, як боляче побив, клятий коваль!

Тут Чуб, почухавши собі спину, рушив у другий бік. Приємність, яка на нього чекала попереду від побачення із Солохою, дещо поменшувала біль і навіть мороз, що тріщав по всіх вулицях, що й висвисти завірюхи його не заглушали. Часами на обличчі його, де бороду та вуса метелиця намилила снігом, вправніше од всякого цирульника, що ото, мов кат, хапає свою жертву за носа, проступала півсолодка міна. Одначе коли б сніг не хрестив з усіх боків перед очима, то довго можна було б іще бачити, як Чуб зупинявся, чухмарив спину, промовляв: «Боляче набив клятий коваль!» — і знову рушав далі.

У той час, коли проворний джиґун з хвостом та з цапиною борідкою літав з комина і потім знову в комин, ладівниця з украденим місяцем, що висіла в нього при боці на черезплічнику, якось ненароком зачепилась у печі та й розкрилася, і місяць, скориставшись цією нагодою, випурхнув через димар Со-л опійної хати і плавно здійнявся на небо. Все освітилося. Завірюхи наче й не було. Сніг засяяв, мов широке срібне поле, і засіявся весь кришталевими зорями. Мороз начеб пересівся. Гурти парубків і дівчат повиходили з мішками. Пісні залунали, і рідко під якою хатою не товпилися колядники.

Чудово сяє місяць! Трудно розказати, як любо поштовхатися такої ночі у юрбі дівчат, що сміються й співають, чи між парубками, охочими на всякі жарти та витівки, які тільки може навіяти ця сповнена веселого сміху ніч. У добрім кожусі тепло; від морозу ще дужче горять щоки; а на пустощі сам дідько підбиває ззаду.

Дівочі гуртки з мішками вломилися до Чубової хати, обступили Оксану; галас, регіт, балаканина приголомшили коваля. Всі наввипередки хапалися оповісти красуні якусь новину, викладали з мішків та хвалилися паляницями, ковбасами, варениками, котрих встигли уже чимало наколядувати. Оксана, здавалось, була в цілковитому задоволенні та радісна, щебетала то з тією, то з тією і реготалась не вгаваючи. У якійсь досаді та заздрості дивився коваль на ті веселощі і цього разу кляв колядки, хоча й сам кохавсь у них без міри.

— Еге, Одарко! — мовила весела красуня, обернувшись до якоїсь із дівчат, — у тебе нові черевики. Ой, які ж бо хороші! й із золотом! Добре тобі, Одарко, в тебе такий чоловік, який тобі купує; а от мені нема кому дістати таких славних черевичків.

— Не тужи, люба моя Оксано! — похопився коваль, — я тобі дістану