Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– А тепер треба злазити з коней, бо далі конем не проїдеш.

Козаки теж позлазили з коней. Проводир звернув кудись набік.

– Де ти? – спитав його Глек. – Нічого не бачу!

– Сюди, сюди. Тут стежка. Ідіть за мною та ведіть коней.

Стало ще темніше. Навіть зір вже не було видно над головою. На стежці щохвилини траплялися то ямки, то хмиз, що тріщав і ламався під копитами коней, то калюжі, що хлюпали під ногами. Дорошеві здавалося, що він ось-ось зірветься і полетить кудись у безодню, але він ішов мовчки, ведучи за повід коня; боятися, власне, було нічого: спереду йшов проводир – чоловік з рушницею, і коли б зустрілася яма – він перший звалився б туди. Гілки чіплялися за кінські голови або штрикали в обличчя, і не можна було сподіватися, що ця лісова прохідка обійдеться без того, що будь-хто з подорожніх зостанеться без ока. До того ж, коли проводир спинявся, кожний з них налазив на коня, що йшов спереду, а задній кінь тим часом натикався на того, хто його вів, і треба було берегти ноги, щоб кінь не відтоптав їх своїми копитами.

– Чи довго ми тут отак лазитимемо? – нетерпляче спитав проводиря Глек. – Може, ще й рачки доведеться лізти?

– Може, й рачки доведеться лізти, – спокійно відповів проводир, – а що? Не до вподоби тобі подорож?.. Треба було б сидіти в Січі та не рипатися.

Згодом стало наче світлішати, знову почали виглядати зорі, і нарешті над козаками заблищав тисячами зір великий клапоть неба. Чулося, наче що плюскало і шуміло попереду. Придивившись, До-рош побачив, що перед ними була невелика лісова річка.

– Річка? – спитав Глек, хоч він і сам добре бачив, що це річка.

– Річка, – відповів проводир, – річка і брід! Хоч і поганенький брід, а все ж таки брід, бо в іншому місці і на той берег не виберешся. Круто! Ну, Господи, благослови!

Проводир сів на коня і став спускатися з досить крутого берега. Козаки теж посідали на коней і один по одному спустились за ним. Брід був дійсно не дуже добрий, бо в однім місці коням довелося пливти, а верхівцям сидіти по пояс у воді. Вода була холодна, і коли, нарешті, коні вибралися на той бік, Дорош добре змерз і довго ще клацав зубами, поки зогрівся.

– Холоднувато, – сказав Глек, – я таки впіймав, мабуть, десятка півтора карасів чобітьми, бо щось плюскає за халявами!

Панас зареготав. Він і сам клацав зубами, як Дорош, але реготав з кожної дрібниці, й все йому здавалося смішним.

Дорош теж набрав повні чоботи води, і вона гидко хлюпала між пальцями. Чоботи стали важкі, але не час було роззуватися та виливати воду з чобіт. Ліс став рідшати, і згодом проводир вивів козаків на велику галявину. Галявину обступив рідкий березовий ліс. Мабуть, тут добре попрацювала сокира, бо багато порубаного дерева лежало на прогалині й усюди стирчали пеньки. Край прогалини стояв курінь, перед куренем жевріло багаття. Пахло дьогтем, димом і ще чимсь кислим. Дорош, придивившись, побачив, що дим і кислий запах ішов з великої кучі дерева й хмизу, що була на протилежному боці галявини. Куча трохи димилася, і вітрець розносив дим по прогалині. Якийсь чоловік, що стояв коло цеї кучі і підправляв там щось довгим дрючком, почувши кінський тупіт, обернувся і вхопився за рушницю, що лежала на землі коло його.

– Свої, не стріляй! – закричав проводир.

– Хто такі? – запитав чоловік. – А… Гнате, – упізнавши проводиря, спокійніше вже сказав він і опустив рушницю.

– Погрітися можна? – спитав Глек. – Заклякли, як собаки.

– Що ж… Грійтеся!

Чоловік підійшов до багаття і підкинув оберемок сухого хмизу. Багаття запалало, освітлюючи галявину і білі стовбури берез. Козаки спутали ноги коням і пустили їх пастися, а самі теж підійшли до багаття.

– Ну як, гониш? – запитав проводир, гріючи руки над вогнем.

– Атож… – відповів чоловік.

Цей чоловік був чорний і закурений; усе вбрання його було по-шмароване дьогтем, наче його тижнів зо два курили в димарі, як шинку, а після того ще двічі або тричі умочили в бочку з дьогтем. Тільки зуби були білі і блищали, відбиваючи полум’я багаття, коли він роззявляв рота. Коли б Дорош не знав, що цей чоловік – дігтяр, він би, зустрівшися з ним, уважав його за чорта, який виліз з пекла прогулятися грішним миром.

– А Микола й Семен – сплять? – кивнув Гнат на курінь, з якого стирчали дві пари підкованих чобіт.

– Може, хто й спить, а я ні! – обізвався чийсь голос з куреня.

Трохи згодом відтіля вилізла ще одна гарна постать і привіталася до козаків.

– А куди Бог несе?

– У Харків, – відповів Глек.

– Так… – Чоловік помовчав і почухав потилицю. – А що, хіба хто шлях перекопав, що ви бродами та лісом до Харкова йдете?

Глек промовчав.

– Що, багато нагнали дьогтю? – спитав був дігтяра Гнат.

– Та є трохи… Така думка, що завтра й додому.

– А дьоготь куди повезете? В Охтирку?

– Ні… На ярмарок, до Харкова.

– То, може, й ми з вами до Харкова; веселіш буде! – обізвався Глек.

– А ви що за люди?

– Та ось треба довезти хлопця додому: він же харківський.

– А звідки ви?

– Та з Січі.

– А… – протягнув дігтяр. – То ж я дивлюся, що жупан в тебе синій, а постава запорозька. Ну, що ж, як могорича, то можна й з нами.

– А ти що ж так довго пропадав, Гнате? – звернувся дігтяр, що виліз з куреня, до проводиря. – Щось давно тебе не видно?

– Правду сказав: де пропадав! Ледве не пропав у в’язниці!

– У якій в’язниці?

– Та в Красному Куті, у воєводи. Якось покликав мене Янкель: проведи, каже, через кордон одного чоловічка. А мені що? Як гроші даси, то й проведу. Провів. Ну, каже той чоловік, спасибі, що провів, можна й могорича випити. І то, кажу, діло! Загуляли ми в шинку добре. Гуляємо день, гуляємо другий. Спочатку гуляли на гроші того чоловіка, а потім і я розв’язав гаманця, навіть свитку пропив. Ну, добре… Якось бачимо, приходять до шинку два москалі. Я вже потім дізнався, що вони у Приказі служать. Ми, значить, гуляємо, пісень співаємо, а вони сидять у куточку мовчки та придивляються. Каюся, ляскали ми язиками