Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– Треба ж кудись діти цю татарву. Всіх, все одно, хан не викупить з неволі. Він викупить своє панство – мурзів та беїв, а до простого люду йому байдуже. Ось через що, мабуть, Сірко, і віддає цих татар Самойловичеві.

– А я так думаю, – сказав Дорош, – що Сірко великий лицемір: він і приятель Дорошенка, він і ворог його. Він і ворог Москві і Са-мойловичеві і одночасно хоче показати, що він їхній друг. Я не можу бачити Сірка, відколи він звелів перебити усіх потурнаків у Чорній долині, – додав хлопець.

З тиждень ішли так козаки з подарунком Сірковим гетьманові. Згодом до них став долітати рев Кодацького порогу і праворуч зачорніли руїни кодацької фортеці й замку. Дорош з зацікавленням розглядав високі вали, що позаростали вже бур’янами, бо він багато дечого чув від старих козаків про цю фортецю і про те, як добували її козаки.

– Це той самий Кодак, що зруйнував Хмельницький? – спитав він Глека.

– Ні – це старий Кодак. Його зруйнував кошовий Сулима. Давно це було, не менш як років сорок. Мій батько тоді був ще молодим парубком.

– А він що ж, був у Січі ще за Сулими?

– Атож. Він із Сулимою і в турецькій неволі на каторзі до лави ланцюгом прикутий був. Багато розповідав мені батько про ці галери. Сидиш день і ніч на лаві, тут і спиш, тут і їси. А сиро й темно, як у льоху. Тільки й світу, що пробивається у дірку, куди весло встромлене. Хвиля б’є галеру, гойдає її, як тріску, а ти греби, бо як захорієш, тебе турки живого у море викинуть. Думав, що йому й пропадати доведеться на галері, як собаці.

– Як же вони визволилися?

– Сулима підбив потурнака, що доглядав за ним, щоб розкував кайдани. Визволившись, козаки перев’язали яничар, що були на галері, і подалися до італійського берега. Це було якраз тоді, як турки воювали з італійцями. Прибився Сулима з козаками до італійського берега і подався до самого Папи Римського. Тут яничари козакам у пригоді стали: подарував Сулима цих яничар Папі Римському і той так зрадів, що навіть іконку свою подарував Сулимі.

– Яку іконку?

– Та іконку, що на ній намальовано було цього папу. Ще й грошей дав козакам і відправив їх додому.

– Коли ж Сулима зруйнував Кодак?

– Це вже було, як він повернувся до Січі. Він якось чайками пішов аж на Озівське море; зруйнував Озів, визволив багато наших з неволі і щасливо повернувся до Січі, хоч його стерегли турки. От прийшов до Січі та й питає в товариства: – Ну що, діти, чи все гаразд дома? – Усе, – кажуть, – гаразд, батьку, тільки ляхи пса коло самого Кодацького порогу посадовили! – Якого пса? – питає. – Та фортецю збудували коло Кодацького порогу: ні з Січі на Вкраїну, ні з України на Січ не виберешся. – А ви ж, – каже, – чого не вгамуєте того пса? – Еге, – кажуть, – вгамуєш його, коли там такі гармати, що аж на той бік Дніпра б’ють. І залога велика. З цього часу як збудовано цю фортецю, і борошна з України не бачили… – І дурні, – каже. Та зібрав з тисячу козаків, підкрався до Кодака вночі, узяв фортецю, а сонних ляхів перебив. Казав батько – у них був за полковника добрий вояка, не з ляхів, а якогось іншого роду. Дарма, – каже, батько, – що його, наче бабу, Мар’яною4 звали, а бився він добре.

– А Сулима що ж після того?

– А Сулима підняв повстання та пішов бити ляхів, і, може, до чого б і добився, так свої ж приятелі – реєстрові козаки, щоб запобігти панської ласки, зрадницьки захопили його й віддали на поталу ляхам, а ті одвезли його у Варшаву. Там його стято. Не врятувала його ні іконка папська, ні те, що він у католика перекинувся, думаючи врятувати свою шкуру. А потім, як ляхи приборкали козаків, вони знову збудували фортецю – Новий Кодак. Так оцю фортецю вже зруйнував Хмельницький.

Згодом козаки з татарами підійшли до перевозу і переїхали на той бік Дніпра. Дорош повеселішав, коли ватага пішла селами та хуторами Гетьманщини. Він за ці три роки, що був у Січі, так одвик бачити жінок та дівчат, що йому дивно було зустрічати їх на вулицях. Прочувши, що йдуть запорожці і женуть татар, селянство висипало на вулиці і вітало козаків, а татар лаяло й плювало їм в вічі, особливо баби; а були й такі, що виносили бранцям хліба й води і годували їх, почувши, що ці бранці – подарунок Сірків гетьманові Самойло-вичеві. Жодного доброго слова не чув Дорош про гетьмана. Хлопець значно виріс і порозумнішав, відколи попав на Запоріжжя. Йому впало в очі, що люди й села на Гетьманщині були бідні; усюди балакали люди, що старшина козацька – полковники та сотники – багатіли, мали силу худоби, віддавали шинки в оренду, брали за перевози й греблі з кожного проїжджого, мали млини, ставки й пасіки, а селянство жило з ласки цього новонародженого панства. Гетьман лизався з Москвою, а панство лизалося з гетьманом, випрошуючи у нього грамоти на ґрунти та ліси, а селянам не залишалося нічого іншого, як іти у піддані до цих панів.

Козаки гнали татар шляхом, що йшов од Дніпра на Цариченьку, а з Цариченьки на Нові Санжари й Полтаву. Щодалі ватага заходила у глиб Гетьманщини, то більш подорожніх зустрічалося на шляху. Ось ватага наздогнала купку старих бабів, що йшли на прощу, мабуть, до Печерської лаври. За спинами у них торби, у руках ціпки. Обличчя вкриті густим шаром пороху. Побачивши запорожців і страшних татар, вони звернули з дороги і почали хреститися, і довго ще стояли, роззявивши рота, і дивилися услід ватазі, потім пошкандибали далі, а на спинах у них трусилися торби й на боці підскакували за кожним кроком боклаги з водою.

Іноді козаки зустрічали мандрівного дяка, що, вивчивши молодиків у будь-якому хуторі або селі, йшов до другого села, маючи на думці зайняти посаду бакаляра. Дяк ішов завжди бадьоро й весело, наспівуючи пісень. У нього навіть не було торби і все своє він носив із собою, зав’язане у хустку. Клуночок цей ніс