Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Валка, переїхавши греблю, підіймається вгору, і знову перед очима гайвороння літає понад ріллею, далі на полі, де ще стирчать стебла соняшника, а ще далі на косогорі – вітряк махає крилами, наче кличе когось до себе, а в долині – смуга синього лісу.

Дорош пильно придивляється до крил вітряка. Раптом він помічає, що вони крутяться вже в другий бік. Це дуже дивно, але він знає, що коли довго дивитися, як крутиться вітряк, обов’язково починає ввижатися, що він крутиться не так, як хвилину-другу назад. Хлопець кілька хвилин сидить, заплющивши очі, потім зразу розплющує: вітряк крутиться так, як і слід. Можна навіть упевнити себе, що він крутиться в той чи в той бік, аби добре побажати цього.

Нарешті у нього починають боліти очі від напруження, і він переводить їх на ліс, що темніє поза вітряком. Чути, як попереду валки гуде земля і дзвенять бубонці: назустріч летить трійка. На візку видно якусь постать у високій московській шапці. Ямщик махає батогом і щось кричить. Видно, як передній віз, хоч він і з вагою, звертає з шляху, але Глек, мабуть, і не думає звертати: він іде, наче й не чує, що кричить ямщик. Трійка теж звертає з шляху, об’їздить валку і коли рівняється з Глеком, ямщик раптом підіймається і витягує батогом по спині курінного так, що із свитки його підіймається хмарка куряви. Глек злісно повертається й хапається за те місце, де у нього завжди висить шабля, але шаблі тепер нема, нема вже й трійки, що, об’їхавши валку, покотила шляхом, подзвонюючи бубонцями. На Дороша глянуло бородате обличчя москалеве, що усміхався ямщицькому жартові.

Передній дігтяр знову виїжджає на шлях, а Глек довго ще стоїть і люто дивиться услід трійці. Потім він повертається і йде до свого воза.

Дорош лягає горілиць на мішках. Віз тихенько рипить, похитується, коли колеса потрапляють на вибоїну, і Дорошеві знову хочеться спати.

– Добре огрів батогом москаль курінного, – каже Панас, – але щастя його, що у Глека нема зброї під рукою, а то б він зняв його з передка кулею.

– А далі що? – спокійно запитує дігтяр.

– Як що?

– Та так… Ну зняв кулею, а потім що? Тікай геть або теліпайся на шибениці?

На третій день путі валка переїхала Муравський шлях, і подорожні заночували у Мерчику. Виїхали з Мерчика ще вдосвіта. Дуже билося серце Дорошеве, коли він побачив стіни й башти рідного города з Холодної гори. Дігтярі з Глеком загальмували колеса і тихо спускали вози з кручі; переїхавши греблю, валка звернула праворуч і виїхала на Поділ. Сонце зайшло. В повітрі ще тремтів останній удар віщового дзвону, і ворота в город були зачинені.

Дорош не спав усю ніч, і ніч ця була довга, як ніколи. Дігтярі пішли до шинку промочити горлянку, а козаки не пішли. Панас з хлопцем полягали спати на возі, Глек примостився під возом. Панас швидко заснув. Дорош лежав, розплющивши очі. Понад головою у його хрумтіли вівсом коні, поруч сапав носом Панас, навкруги чувся гомін тисячі людей, бо не всі ті, що приїхали на ярмарок, полягали спати, а зверху миготіло зорями небо.

Не спав, мабуть, і Глек, бо чути було, як він перевертався під возом. Згодом прийшли з шинку дігтярі; вони довго балакали про ціни на дьоготь та вугілля. Нарешті і вони полягали спати під своїми возами. Потроху тихшав гомін ярмаркового майдану. Дорошеві дивно було почувати, що він вже дома, що тут недалеко, за цими дерев’яними стінами города, стоїть їхня хата, а в хаті – його рідні. І ніхто з них не знає, що він тут так близько. Вони, мабуть, думають, що він загинув, бо Стрешня не дійшов додому і не міг розповісти батькові, куди подівся хлопець.

«А може, Стрешня вже в Харкові?» – думав Дорош. Він пригадав, що Сірко вирядив з Січі визволених з неволі далеко раніш того часу, як ватага запорожців погнала бранців на Гетьманщину. Добре б було, коли б вони знали, що він живий! А що Дубовиченко? Стріха? От, мабуть, вилуплять очі, побачивши його у кармазиновому жупані, з чуприною й татарською шаблюкою при боці! А балачок скільки буде, а спогадів! Йому хотілося зараз злізти з воза й побігти у город, але він добре знав, що ворота зачинені, і раніше, як зійде сонце, у город не ввійдеш. А ніч така довга!..

Але все минає на світі. Минула і ця ніч. Дорош з радістю помітив, що стало світати, його пробрав передранковий морозець, він тепліш укрився кожухом і несподівано для себе заснув.

Мабуть, Дорош спав досить довго, бо коли він прокинувся, ярмарок уже гудів круг його, гомін тисяч голосів лунав над площею. День був ясний, соняшний.

Коло воза стояли два цигани, бородаті й чорні, як вуглярі. Обидва були з батогами і ляскали ними по халявах своїх чобіт. Дорошеві впали в очі ґудзики на циганському вбранні. Ґудзики були срібні і такі великі, наче вони понавішували собі на вбрання крашанки. Цигани балакали хрипкими голосами і з запалом жестикулювали. Глек стояв коло воза, Панас сидів поруч Дороша на возі; дігтярів не було: мабуть, вони знову пішли до шинку взнавати ціну на вугілля та дьоготь. Циган, що стояв ближче до воза, підійшов до коней і протягнув руку, щоб узяти за губу Дорошевого коня і подивитися йому в зуби. Кінь раптом теліпнув головою і клацнув зубами так, що той ледве встиг сховати руку.

– Го! Го! – зареготавсь Панас, – ану ще!

Дороша дуже здивувало, що кінь його, завжди такий смирний, не злюбив цигана. Циган для чогось потер рукою поперек і знову почав підбиратися до коня.

– Та ти сміліш! – підбадьорював його Панас. – Він любить, щоб до нього підходили просто!

Але кінь стежив за циганом і, коли той знову простягнув руку, кинув задки, мало не влучивши циганові в живіт.

– Іди к нечистій матері! – сказав Глек. – Ти таки хочеш, щоб він тобі перелічив копитом зуби. Це кінь не по твоїх зубах!

– А тобі яке діло! – огризнувся циган. – Досадно, що твого вугілля ніхто не купує? Не по моїх зубах коні! А що, по твоїх, скажеш?

Циган плюнув і одійшов геть, а за ним пішов і його товариш.

– А я – додому! – сказав Дорош.

– Ну, що ж – іди!