Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

«Ну, зараз зчепляться!» – подумав Дорош.

Він не помилився.

– Що? – запитав сотник, – поскидали вже своє дрантя, у кармазини вирядилися?

– Вирядилися, та в своє, – спокійно обізвався Глек, – а ти багато обідрав підданих, що такий жупан справив?

– Це вже ви обдираєте татарських чабанів, щоб кармазини справляти, а в нас і без того є.

– Знаю… Мабуть, їдеш за земельку клопотатися до гетьмана? Земельки в тебе обмаль? Треба тобі і гайочок, і млиночок, і ставочок? Нічого. Колись доберемось і до вас: будуть вам і ставки, і млинки.

– Ой, як страшно. Глядіть, коли б до вас, комишників, не добралися! Дуже багато волі забрали!

– Це правда, ми багато волі забрали. Та й іншим даємо. А ви тут ухопилися за земельку, як павуки, та з людей кров смокчете!

– Дивись, який пишний! Кров смокчемо! А ти… – хотів ще щось додати пан сотник, але в цей час шинкарка винесла з корчми дві чарки горілки з закускою і, низько уклонившись, подала сотникові. Сотник узяв одну собі, а другу чарку віддав товстому козакові, розправив вуси і підніс чарку до рота.

– Гляди, не похлинися: це ж не кров, а горілка.

Сотник похлинувся й закашлявсь. Панас зареготав.

– Он, бач! Правду сказав отаман: похлинувся таки пан сотник!

Сотник почервонів і ухопився за шаблю.

– Дуже ти перелякав мене своєю шаблюкою! – засміявся Глек.

– Мовчи, стерво!

– Од падла чую!

Обмінявшись такими ґречностями з запорожцем, сотник кинув якусь дрібну монету шинкарці, повернув коня і поскакав геть, а товстенький козак трохи задержавсь, узяв огірок, закусив і тоді вже поїхав за своїм паном. А Глек довго ще сидів на призьбі, пухкав люлькою й усміхався.

– А чи не пора до пана Храповицького? – сказав Глек, бачачи, що Панас і Дорош куняють носами.

Запорожці зайшли в корчму і полягали на лавах, підклавши під голови сідла. Глек і Панас, ледве тільки лягли, одразу й поснули, а Дорош повертався з боку на бік на лаві і ніяк не міг заснути. Глек і Панас хропли, наче коні, що почули вовка, і цей хропіт не давав спати хлопцеві. Він затуляв вуха пальцями, укривався шапкою, кашляв, щоб збудити Глека, навіть кричав: «Павле, Павле, не хропи!», але нічого не допомагало: запорожці на хвилину замовкали, а потім знову по всій корчмі розлягався їхній могутній хропіт. До того ж з усіх щілин повилазили сила блощиць і обсипали його. Хлопець горів, як у пропасниці. І от скоїлося чудо: те, що не могли зробити ні крики, ні кашель Дороша, зробили блощиці. Глек раптом замовк, завовтузився на лаві; чути було, як він чухав спину або поясницю.

– От бісові блощиці, не дають спати! А Панас хропить, і блощиці його не беруть!

– Ти сам, – обізвався Дорош, – задавав хропака. Я думав – і стеля завалиться!

– А ти спиш?

– За вашим хропотом заснеш. А тут ще блощиці… – буркотливо відповів хлопець.

Раптом хтось стукнув клямкою, двері одчинилися, блимнув світ каганця, і в корчму зайшли шинкар Янкель з каганцем у руках і з ним ще якийсь чоловік. Шинкар постановив каганець на стіл і став терти руки, наче йому було холодно. Чоловік, що зайшов укупі з Янкелем, був високий на зріст, ще вищий од Янкеля, і коли він став поза каганцем, тінь од його постаті вкрила майже всю стінку і зайняла з півстелі. Чоловік був з рушницею за плечима.

Глек підвівся і сів.

– Ти, мабуть, погано годуєш своїх блощиць, шинкарю, що вони в тебе такі люті? – сказав він, чухаючи спину. – Наче кропивою хто висік або піддячий віником підпалив спину.

– А що – бувало? – обізвався чоловік з рушницею.

– Бувало…

– Мені теж це діло трохи знайоме.

– О! – зрадів Глек, – що ж тобі підпалювано – спину чи литки?

– Литки!

– Ти скажи! І товариш знайшовся! Хто ж ти такий?

– Це той чоловік, що проведе вас через кордон, – обізвався Ян-кель.

– А ти ж добре дорогу знаєш? – спитав Глек чоловіка.

– Про це не турбуйся. А ви що ж, у кармазинах і Слобожанщиною їхатимете?

– А що?

– А те, що вашого брата-запорожця не дуже поважають москалі: зразу з цими кармазинами попадеш до воєводи.

Глек ляснув себе по голові.

– А й справді. У кармазинах їхати слободами не можна. Що ж робити? У нас нема іншого вбрання!

– Ну, як панові треба іншого вбрання, – сказав Янкель, – то я можу дати вбрання. Хай пан зоставить у мене своє вбрання, а я йому дам інше.

– Це вже зась! – сказав Глек. – Дурнів нема, щоб віддавати своє вбрання. Ти тягни свій одяг, я заплачу тобі за нього, а своє вбрання ми сховаємо у торбах. Воно нам ще в пригоді стане.

– Ну, я ж так і казав.

Панас, що прокинувся і слухав розмову, зареготав. Янкель вийшов і трохи згодом приніс купу різноманітного вбрання, що його, мабуть, попропивали у нього в корчмі перехожі люди.

– Ану, хлопці, – сказав Глек, – вбирайтеся в оксамити.

Хтозна, на кого стали скидатися запорожці, коли вбралися у той одяг, що приніс Янкель: Глек ледве нап’яв на себе якийсь синій жупан, а в Дорошевім вбранні були такі довгі рукава, що їх треба було закочувати, щоб хоч трохи звільнити руки. Тільки Панасові пощастило з вбранням: свитка сиділа, наче на нього пошита. Навіть у цій старій свитці він виглядав струнким гарним парубком.

Глек розплатився з шинкарем, і козаки вийшли з корчми. Була вже глупа ніч. Знявся вітер і гудів у верхів’ях дерев. Козаки осідлали коней і виїхали на шлях, а попереду на поганенькій конячці їхав чоловік з рушницею. Він звернув із шляху, і подорожні в’їхали в ліс. Дорога була досить широка, отже їхати можна було вільно. Нічого не було видно обабіч дороги крім темних стінок густого лісу, і тільки над головами подорожніх, то ховаючись за гілками, то знову з’являючись, миготіло зірками темне осіннє небо. Було холоднувато, і До-рош почував, як його пробирає вогкість цього темного лісу. Козаки їхали мовчки. Іноді тільки Глек, коли кінь його або кого іншого спотикався в темряві, лаявся і казав:

– Ну, й темно! Як без очей їдеш!

Так минуло години зо дві. Може, й менш пройшло, але Дорошеві здалося,