Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Дорош коротенько розповів запорожцеві, де їхня вулиця й хата, зліз з воза й пішов поміж возами і ятками додому. Він піднявся вгору по узвозу, що вів з Подолу до города, і пройшов Троїцькі ворота. Туди й сюди крізь ворота йшло багато народу; більшість ішла з города на Поділ на ярмарковий майдан. Але й у городі було багато яток з крамом на площі коло Успенської церкви. Стіни города стали наче ще темніші, тільки на Тайницькій башті, на самому шатрі, що заросло зеленим мохом, біліли дві нові дошки. Коло з’їжжої, як і раніше, тьмяно виблискувала міддю гармата, Дорош приглядався, чи не побачить сторожа Микити, але коло з’їжжої не було нікого. На ґанку Приказу стояв якийсь чоловік у високій боярській шапці, мабуть, новий воєвода, бо старого воєводу Дорош знав добре, а перед воєводою стояли без шапок троє харківських міщан.

Дорош пройшов площу, дивуючи з того, що не зустрів нікого з знайомих хлопців, але народу було так багато на площі, що харків-чан майже не помітно було серед натовпу. Тільки перед яткою з взуттям стояв шинкар Череда і торгував червоні чоботи, мабуть, для дочки. Далі Дорош побачив ще одну знайому постать: пан ба-каляр Цурка своєю власною особою стояв коло крамниці, де були рушниці, пістолі, порох та всяке мисливське знаряддя, і цілився з рушниці в сулію, що стояла під сусідньою яткою. Він то прикладав кольбу до плеча, то спускав рушницю, то розглядав курок, то, поставивши рушницю на землю, придавлював долонею дуло і дивився на долоню, наче читаючи на ній, чи добра рушниця. Бакаляр зовсім не змінився, і коса його була товстюча, як і раніш; тільки ніс, здається, став трохи червоніший. Видно було, що він вже трохи ковтнув пінної. Побачивши Дороша, він почав блимати очима і терти очі кулаками, наче побачив яку мару, а не свого молодика, потім перехрестився й сказав:

– Свят, свят, свят… Відкіля це тебе, чортяка, чи то пак… Біг приніс, хлопче?

– Добридень, пане дяче! – привітався Дорош і побіг далі.

– Та стій! – крикнув йому бакаляр, – стій, вишкварку!

– Ніколи! – відповів Дорош і махнув рукою.

Ось шинок кума Череди. Коло дверей шинку стояли два добре підпилі козаки і держали один одного за пояси і за плечі. Вони балакали враз і кожний не слухав, що казав другий.

– От вип’ємо ще по чарці, а тоді вже на ярмарок! – долетіло до Дорошевого вуха.

Ось Дорош і дома. Усе так, як і було: і хата, і клуня, і тополя, що стоїть коло хвіртки у садок, і навіть Бровко. Собака зірвався з місця, побачивши хлопця, і люто кинувся на нього.

– Бровку! – крикнув Дорош. – Не пізнав?

Бровко заверещав з радости, плигнув на хлопця, мало не збивши його з ніг, і намагався лизнути в губи. Дорош ніяк не міг одбитися од собаки, а вже хтось обіймав його, пригортав, і плакав, і сміявся коло його:

– Синку мій! Любий мій! Де ж ти узявся на радість мені та де ти так довго був?

Трохи згодом Дорош, умитий, у чистій батьківській сорочці, бо його старі сорочки не налазили на нього, сидів за столом, снідав і розповідав про свої пригоди, а проти нього, підперши рукою голову і не зводячи очей з любого сина, сиділи мати, батько, що пухкав своєю люлькою, і братик Івась із книшем у руці.

Мати схудла й зблідла, батько став зовсім сивий і все якось горбився, а Івась виріс і дуже скидався на Дороша. Тільки не було сестри Галі.

Дорош з запалом, перескакуючи з одного епізоду свого бурхливого життя на другий, розповідав про те, що було з ним, відколи він виїхав з дому. Мати охала, жахалася, плакала, а тим часом підкладала вареників і сметани і всього, що було у неї в коморі.

– А одного запорожця, – згадав Дорош, глянувши на сметану, – так і звали – Сметана. Так його порубали москалі коло Ар-темівки, і білий він був, як сметана!

– Та їж, вже їж! – казала мати.

– А в Січі козаки їдять тетерю, а вареників ніколи не буває. А я скучив за варениками!

– Ну, то їж.

Нарешті Дорош наївся і схаменувся, що він ще й не запитав, як тут живуть його рідні. Все про себе та про себе!

– Ну, а ви ж як? – запитав батьків.

Мати якось раптом засмутніла, а батько похмурився і ще дужче запухкав своєю люлькою.

– Чи все гаразд дома?

– Гаразд, та не дуже! – обізвався батько.

– А що таке? – здивовано підвів брови хлопець.

– Усього було. І в колодках сидів, і батогів кацапських куштував, і самого князя воєводу бєлгородського бачив!

– За що ж вас бито батогами та у колодки забивано?

– Та все ж за твого Глека!

– Як за Глека?

– Та так… Ото, як поїхав ти в Артемівку та пропав десь, пройшла чутка, що великий татарський загін пройшов коло Мерефи. Поки зібралися ми з полковником та погналися за татарами, вони встигли попалити кілька сіл та хуторів і з ясирем пішли геть з Слобожанщини Муравським шляхом. Ну, ми за ними. Коли дивимось, ідуть назад наші слобожани, що їх забрали татари в полон, а скоїлося таке, що татарський загін, женучи ясир, натрапив на самого Сірка з запорожцями. Дав їм доброго чосу Сірко: розбив загін, а полонених визволив, одпустив додому.

– Я це знаю, – сказав Дорош, – і татар тих бачив, у Сірковому коші.

– Ну, от… Повернувся і я з козаками додому. А де Дорош? – питаю. – Нема, – каже мати, – ще не вертався, – а сама плаче. Я в Артемівку до Сербина. Чи не було, кажу, мого хлопця у тебе? – Був, – каже Сербин, – та тільки того самого дня поїхав з запорожцями. Добре, думаю, зробив хлопець: утік на Запоріжжя і мені нічого не сказав. І прикро мені стало й сумно.

– Та я зовсім не збирався їхати на Запоріжжя! – перебив батька Дорош.

– Тепер і я знаю, що ти не збирався, а тоді не знав. І ще сказав мені Сербин, що в лісі коло Артемівки знайшли побитих москалів та запорожців.

– Я бачив, як вони рубалися, – додав Дорош, – а з ногайця мурза звелів кишки випустити.

– Тут вже я не знав, що й думати: чи ти справді пішов на Січ, чи тебе