Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– Ковбаса є? – спитав Глек.

– Усе є, тільки ковбаси нема.

– А що ж у тебе є?

– Є риба, огірки солоні, пиріжки.

– Ну, тягни, що є.

Запорожці їли й прислухалися до розмов, що вели проміж себе чумаки. Всіх їх було дванадцять чоловік. Бороди їхні давно не бачили бритви, вбрання було стареньке і заплямоване дьогтем. Деякі з них вже упилися і, схиливши голови, спали на столі; деякі балакали п’яними голосами, щохвилини цокались чарками, а іноді й цілувалися. З балачок їхніх можна було довідатись, що їдуть вони з Тюрських Солоних озер з сіллю додому, на Полтавщину. Крім того, вони балакали про ціну на сіль, на рибу; про те, що дома, мабуть, їх заждалися баби; про те, як ховали якогось Демида, що занедужав у дорозі й помер, і як голоситиме жінка Демидова Олена, коли взнає, що чоловік її помер. Один з них, що не брав участи в розмові і сидів, куняючи, в кінці столу, раптом підвів п’яну голову і, безглуздо витріщивши очі, спитав:

– Хто Демид? – і сам собі відповів: – Демид добрий козак був, а жінка його – відьма. Далебі, відьма! – Потім, мабуть, несподівано навіть для самого себе, роззявив пащу й заревів:

Ти думаєш, пане, я гуляла?

Ти вінчав, а я в церкві стояла!

– Та годі тобі, Охріме, іди спати! – порадив хтось з чумаків.

– Спати? А ти думаєш – не піду? Ти думаєш, що я – п’яний? Ні, скажи: ти думаєш – я п’яний? От, на зло тобі, візьму й піду!

– Ну, й добре. Йди!

– А… ти кажеш: добре? Так не піду… От, на зло тобі, візьму й не піду!

Той, що радив його йти спати, тільки махнув рукою й обернувся до свого сусіди.

– Хліб-сіль! – сказав, підходячи до них з чаркою, Глек.

– Спасибі. Просимо до гурту! – відгукнувся дехто з чумаків.

– Я чув, ви загубили товариша у дорозі? Хай йому земля пером буде. Вип’ємо за небіжчика! Він добрий козак був!

– Оце добре! – обізвався Охрім. – І я вип’ю за Демида, хай йому там легенько згадається. А жінка його – відьма і всі баби – відьми.

– А яким це вітром занесло тебе до нас на Вкраїну? – запитав Глека чорнявий з сивиною вже чумак. – Щось давно у нас не видно запорожців!

– Ходовим вітром занесло! – засміявся Глек. – А чи не бачили ви там коло Тору запорозької валки?

– Не бачили. Багато всякого народу було: і з Слобожанщини, і з Дону, і з Московщини, а запорожців не було.

– Так… Не дійшла, значить, ще наша валка до Тору. А що в дорозі, на слободах не робили вам ніяких утисків москалі? Вільно їхали через слободи?

– Вільно та не дуже!

– А що?

– А те, що як є перепустка від воєводи, то проїдеш, а як нема – тягатимуть тебе по Приказах. Та й з перепусткою треба гаманця потрусити. А без хабарів: і куди їдеш, і за чим їдеш, та нащо тобі сіль, та нащо багато солі набрав.

– Не підмажеш – значить, не поїдеш! Хе, хе! – засміявся Охрім.

– Ну, а як перепустки нема?

– Без перепустки через кордон не проїдеш. Ще слободами так-сяк. А через кордон – ні! Ми хоч з дому вільно виїхали, а слобожанам без дозволу воєводиного і виїхати на Тор або на Дін не можна.

Згодом чумаки, розбуркавши товаришів, що позасинали тут коло столу, пішли геть, і в корчмі лишилися тільки запорожці та шинкар, бо й шинкарка пішла кудись з корчми.

Вечоріло. Косий промінь сонця пробився крізь зеленкувате скло віконця і упав просто на малюнок. Тепер можна було прочитати напис на малюнкові:

Я – козак Бардадим

Куди гляну – степ, як дим

Помітніші стали калюжі з пива й недоїдки на столі, де сиділи чумаки. Шинкар прибирав пляшки і полою свого забрудненого вбрання витирав стіл. Козаки пошепки балакали проміж себе, як їм обійти заставу, що була на кордоні, але ніхто з них не знав дороги. Раптом шинкар, що уважно прислухався до розмови, повернувся, скоса глянувши на двері, і запитав у Глека:

– Може, пан хоче побувати на Слобожанщині? Так я улаштую це діло!

– Яким чином? – зацікавлено спитав Глек.

– Ну, шляхом, звичайно, проїхати не можна… Так я знаю такі стежки, що жодний москаль не спинить пана запорожця.

– Що ж, ти сам поведеш нас?

– Ну, я сам не можу покинути корчми. Але у мене є такий чоловік, що всі стежки у лісі як свою долоню знає! – розчепірив свою худу довгу долоню шинкар.

– А коли це можна зробити?

– Ну, це можна зробити і цієї ночі, тільки пан хай не пожалкує за грішми.

Глек швидко сторгувався з шинкарем, бо грошей у нього після походу в Крим були таки чимало, і запорожці вийшли з корчми на вулицю. Шинкар, уклоняючись низенько, проводжав до дверей козаків.

– Ти ж там, шинкарю, звели, щоб нагодовано було наших коней!

– Не турбуйтеся, пане! – заметушився шинкар. – Коні вже в стайні!

Дійсно, коли козаки пішли подивитися на коней, коні були в стайні і хлопець-наймит підкидав їм сіна.

– А ти часом не напував коней? – запитав його запорожець.

– А хіба у вас на Запорожжі і спітнілих коней напувають? – відповів хлопець.

– Ач, ти який розумний! – сказав Глек.

Сонце сіло. По той бік шляху паслися чумацькі воли. Ліс, що обступив шлях, стояв похмурий і чорний. Запорожці вийшли з двору, посідали на призьбі й закурили. Курили власне Глек та Панас, а До-рош ще не навчився курити тютюн та й не дуже жалкував за цим. На високих осиках, що стояли коло корчми, сідало гайвороння, і крякання їхнє сумно відбивалося луною у похмурому лісі. З двору, де полягали чумаки, чувся дужий хропіт потомлених п’яних людей.

Шлях закурився, праворуч од корчми з’явилися дві постаті на конях. Згодом двоє гетьманських козаків під’їхали до корчми. Один був високий сивовусий сотник, другий – товстий коротенький простий козак.

– Гей, шинкарю! – гукнув сивовусий, – ану, винеси нам по чарчині та дечого, червачка заморити!

– Нема шинкаря, – відповіла шинкарка, з’являючись у дверях. – Нема вдома… Іване! Іване! – закричала вона, – візьми коней у пана полковника.

Сивовусий, якому приємно було почути, що його названо полковником, крутонув вуса і сказав:

– Ні, не треба… Давай, шинкарко, горілки.

– Зараз, пане полковнику! – заметушилася шинкарка, – зараз.

Тим