День падіння з висоти. - Лія Серебро

    Усе почало котитися до собачих чортів. Коли на третьому триместрі вагітності я прокинулася вранці, а на тумбочці лежить новий мобільний телефон, такий дарують бабусям і дідусям з великими кнопками. Поруч записка:

 «Це тобі, там тільки мій номер, якщо будеш народжувати, набери!».

    Я, туго розуміючи, спросоння що відбувається, спробувала вийти з кімнати, але двері були на замку. З моєї кімнати було прибрано всі важкі, колючі та ріжучі предмети, а ключ від кімнати, як я одразу зрозуміла, був тільки в Лідії та в нього.

   Вона відразу ж увійшла до мене з тацею, на якій був мій сніданок.

-Лідія! Подивися на мене! Що відбувається? - спробувала розібратися я, бо жінка навіть не піднімала голову, увійшовши до мене.

  Вона мовчки поставила тацю й одразу ж вийшла з кімнати, знову замкнувши її. Паніка із запізненням почала наростати в мені. Я дійсно не розуміла серйозності всього становища перші пів години вже точно.

   Восьмий місяць вагітності, великий живіт, і я неповоротка пройшла до вікна, і тільки зараз, саме цього дня, я помітила решітки на ньому. Я раніше не надавала значення цьому і, зокрема, тому, що двері до моєї кімнати виявилися найважчими і наймасивнішими з усіх. Набираю Олександра.

-Тепер поясни, чого ти добиваєшся! - злобно випалила я відразу.

-Як завжди, панікуєш... - спокійно відповів він.

-Ти замкнув мене! Їй богу, я в обід шльопну Лідію чимось важким по голові і виберуся звідси! Якого біса взагалі? - у мене не було слів, щоб висловити, що я відчувала в той момент.

-Я на три тижні поїхав у справах... - спокійно продовжив він.

-У яких ще справах? Нахрена мене замикати? Ти, скотина!!!

-Не лайся, пологи скоро, якщо що, дзвони мені, я одразу приїду!

-Ти в психлікарню чи що ліг? У тебе загострення? Нормальна людина такого ж не зробить зі своєю дружиною! Я дзвоню в поліцію! - пригрозила цілком серйозно я і скинула виклик.

  Я оцінила щільність і розміри вхідних дверей. Зараз мені точно не під силу вибити їх. Відкрила вікно і просунула руку крізь ґрати, не розуміючи взагалі навіщо я роблю це. Поштових голубів у мене немає, а звісточку подати нікому. Кімната спустошена наполовину і залишено лише все необхідне. Набираю сто два.

-Алло! Мене замкнули, і насильно утримують! - стривожено повідомила я.

-Вас викрали? - гундявим голосом запитав чоловік.

-Ні! Я ж кажу, замкнули і я нікуди не можу вийти! Я вагітна, мені народжувати скоро!

-Ви одна вдома? - монотонно розпитував він.

-Ще домробітниця!

-Вона вас утримує?

-Ні - це чоловік мене замкнув! Вона пособниця в нього!

-Ви посварилися з чоловіком?

-Яка різниця! Я за ґратами і під замком! У мене вилучили мобільний мій!

-А телефонуєте ви з рейки? - несамовито запитав він.

-Як ви розмовляєте! Прийміть виклик і викликайте наряд! - істерила я.

-Прізвище ваше...

  «Нарешті!!!» - зітхнула я.

-Остапен... Ем... Темерязева! - забулася я на емоціях і мало не видала своє дівоче прізвище.

-Адреса?

-Ворошилова тридцять п'ять, заїжджати з кільця!

-Ждіть! Бригада виїхала!

-Спасибі! Спасибі вам! - з полегшенням залепетала я.

  Сіла на ліжко і зітхнула з цілковитою впевненістю в тому, що з прибуттям поліції весь цей цирк закінчиться так і не розпочавшись.

 «Їсти, не буду! Нехай знають, що зі мною так не можна. Зараз приїде поліція, я вийду звідси і поїду з ними! Олександр понесе хоча б адміністративне покарання за це! А все-таки поліція молодці! Точно й оперативно зреагували!» - втішала я себе, але минула година, потім півтори години, а поліції все немає.

  -Лідія! Лідія! - заволала я, активно стукаючи ногою по дверях.

  Вона з'явилася протягом п'яти хвилин, прочинивши двері на маленьку щілинку.

   Я тут же щосили натиснула на двері й відштовхнула їх.

-Придумали обидва! А ти ще й відповіси разом із ним за це! Де мій мобільний! Відповідай!

   Я зі швидкістю світла побігла в нашу з ним кімнату, а вона була на замку.

-Коли ви встигли замки повісити?

    Я майже кричала і задихалася від злості. Поки Лідія не схаменулася, потрібно було терміново бігти.

-Вероніка! Вероніка Станіславівна!

-Зараз поліція приїде! Будеш їм говорити, що до чого!

   Я побігла до виходу, закутуючись в об'ємний халат, який купив мені сам Олександр. Бабський байковий халат у велику квітку.

-Так поліція вже була в нас! - розвела вона руками. -А ви не відчините жодних дверей на вихід, Олександр Олександрович, змінив паролі, замки і до його приїзду сказав не випускати вас навіть із кімнати!