День падіння з висоти. - Лія Серебро

-Про яку шизу вона говорила?

-Боюся я накаркав заздалегідь...

-Що ти маєш на увазі?

-Що за мати з тебе? Ти сина на руки не взяла навіть! Як добре, що я заздалегідь потурбувався про все!

-Що ти несеш!? Ти вибив землю з-під моїх ніг! Підміняєш реальність своїми хворими поняттями! Мені потрібно відпочити! Помісти мене разом із сином! - схаменулася я і спробувала встати.

-Лежи! Плацента ще не вийшла! - суворо скомандував він.

-Вона житиме з нами під одним дахом? - запитала я за Софію.

-Вона буде мені допомагати виховувати дитину! Для всіх інших ти людина з довідкою від психіатра. На роботі думають, що ти збожеволіла на ґрунті вагітності, та й не далекого розуму загалом. Тепер тільки від твоєї поведінки залежить, чи залишишся ти зі мною і з дитиною.

-Що ти несеш!? Як ти спокійно говориш про такі серйозні речі? Хто тобі дав право розпоряджатися моїм життям?

-Ти мені дала це право, люба... - картинно співчутливо вимовив він. - І пів години тому ти відмовлялася від дитини! Але я пропущу ці слова повз вуха. Я радий, що ти мені народила здорового сина. Поводься добре і в нас із тобою все буде як раніше!

 Я не вірила я своїм вухам. Я потрясла головою і подумала, що сплю.

-Будь ласка, нехай мій син буде поруч зі мною... - зі сльозами на очах знову попросила я.

-Ти спочатку маєш одужати, потім довести, що гідна бути його матір'ю, і тільки потім я подумаю... Добре подумаю, а тепер спи, відпочивай, мила...

   Він прокрутив коліщатко крапельниці, направивши мені по вені якийсь розчин.

-Що ти капаєш знову? - знесиленим голосом запитала я.

-Для скорочення матки та трохи релаксанта. Спи, люба... - він погладив мене по голові, а я хотіла уникнути його дотиків, але тієї самої хвилини відчула, як моє тіло зм'якло, і я не могла навіть поворухнути язиком.

     Так приблизно місяць, жодного разу не побачивши свого сина, я пролежала як овоч, обколота міорелаксантами. Олександр пояснював мені, що моє безсилля - це ускладнення після передчасних пологів, що так треба і незабаром, таки я зможу побачити свою дитину.

    Він зміг відключити моє тіло на час, ризикуючи моїм життям, але мозок мій він не зміг відключити. Це був найпекельніший місяць для мене. Стан, коли ти в капкані й у тебе немає сил і ключа, щоб вирватися. Ти в закритій кімнаті, в ослабленому тілі. І немає вікон і дверей і якоїсь дірочки, куди ти можеш полетіти. Усе... І ти метаєшся. Щосекунди розумієш, що сил немає протистояти цьому хворому демону.

     Я плакала тихо й нескінченно. Сльози мої безжально щипали обличчя. Але все-таки, він зглянувся і день, коли Олександр перестав мене «лікувати», настав. Він уже в ніч прибрав катетер, нарешті розсунув штори в кімнаті, в яку вранці потрапило яскраве сонячне світло і розбудив мене. Інтуїтивно я усвідомила, що сьогодні моє ув'язнення закінчитися. У голові повна каша, а в тілі тотальна слабкість, але я пересилила себе, встала самостійно і вперше самостійно сходила в душ і туалет.