Спокута - Світлана Талан
– А я вірю в правдивість тих подій.
– Раніше не вірила.
– То було до того, як Пресвята явилася мені.
– Що?! – Сергій подивився на матір, ніби біля нього була божевільна.
– Так, так. Не дивися на мене так – я ще не з’їхала з глузду. Але Богородицю я дійсно бачила так, як оце зараз тебе.
– І що ж вона тобі сказала? Не треба було покидати рідну домівку?
– Так, – зітхнула Катря. – Вона ж попереджала, що жінки нашого роду можуть бути щасливими лише на рідній землі. Я відчула лише зараз, що це правда. Мені б дуже хотілося, щоб твої діти, я маю на увазі доньки, жили там, де народилися, бо лише там вони матимуть життєві сили й не знатимуть горя. Ти міг би це мені пообіцяти?
– Ну що ти кажеш?! У мене навіть нареченої ще немає!
– Буде. Усе в тебе буде: і дружина, і діточки. Я зробила помилку, покинувши рідне село, а зараз знаю, як її виправити.
– Повернутися туди?
– Ні. Ти ж знаєш, що це неможливо. Я почну життя спочатку там, де жили наші предки. Я буду жити в Карпатах, ходити тими ж стежками, якими ходила колись Маланка, милуватися тими ж верхівками гір, пити воду тих джерел. Для тебе, сину, я зробила і роблю все, що можу. Але хочу, щоб ти мені пообіцяв: доньки твої повинні жити там, де народяться.
– Це для тебе дуже важливо?
– Ти навіть не уявляєш, як!
– Я тобі казав чи ні, що ти найкраща мати у світі?
– Для кожної дитини її мама – найкраща, – посміхнулася Катря.
– Ні, ти найкраща. Тому в мене язик не повернеться сказати тобі «ні». Якщо для тебе це так важливо, то я обіцяю, що зроблю все, щоб мої майбутні доньки жили на батьківському подвір’ї.
– Це серйозно? Чи ляпнув, а там і за вухом не сверби?
– Даю слово сина найкращої на землі матері.
– Дякую, – задоволено сказала Катря й торкнулася, за звичкою, синового волосся. – А зараз зробимо так, як і планували, та знову виїдемо на трасу.
– Не хочеться звідси нікуди їхати.
– Мені теж. Ось би крила мені та злетіти птахом над цим зеленим мудрим лісом під самі хмари! – захоплено сказала Катря – Летіти над селами, луками, річками та озерами й не мати ніякого земного клопоту, лише простір, безмежність та воля – і більш нічого!
– Матусю, тут добре, але час іде, і ми можемо спізнитися на потяг.
– Ох, Сергійку, не рветься твоя душа до польоту!
– Рветься, але не зараз. Я ж сказав, що поїду до вівчарів ватри палити.
– Було б непогано, – сказала Катря й неохоче пішла до автівки.
* * *Роман зателефонував Миколі. Щось йому ізсередини підказало, що треба зробити цей дзвінок. Дізнавшись, що Катерина сама його розшукувала, а Микола сказав їй, що в Романа якісь справи і він, напевно, кудись поїхав, чоловік вкотре за цей ранок вилаявся. Він не знав, куди їхати й де могла бути Катря. Різко загальмувавши, зупинив автівку. «Ти повинен вирахувати її можливий шлях», – наказав він собі зосередитися й не впадати в розпач, а все холодно зважити. «Якщо Катря поїхала до села – малоймовірно, але можливо, то повинна їхати трасою, і її можна буде наздогнати. Куди ще міг лежати її шлях? У Катрі родичі були лише десь у Карпатах. Якщо поїхати туди своїм ходом, то вона повинна була виїхати за місто тією ж дорогою. Автобусом? Ні. Відпадає, бо немає сенсу робити стільки пересадок. Потягом? У місті немає залізничного вокзалу, то ж їй, у цьому разі, треба добиратися туди цією ж дорогою!»
Зрадівши своїй здогадці, Роман різко відкинувся назад і не почув болю від швів, що розійшлися й закривавили, залишаючи на білій футболці червону пляму. «БМВ» зірвався з місця й рвонув по проспекту, поспішаючи виїхати на пряму й широку дорогу, якою мала їхати Катря. Його Катря. Його перше й останнє кохання. І він розганяв авто все більше й більше, доки на шаленій швидкості не вискочив за місто. Думка про те, що кохана може знову зникнути з його життя, притупила біль, і Роман лише витирав нервово чоло, бо з нього лився градом піт, заливаючи очі. Автівки завбачливо звертали вбік, побачивши, як шалено летить «БМВ», не звертаючи жодної уваги ні на суцільну білу смугу на дорозі, ні на зустрічні автомобілі, не включаючи сигнали повороту, не реагуючи на різноголосі сигнали клаксонів…
Спочатку Катря вирішила, що їй привиділося, що десь позаду з’явився чорний «БМВ». Вона зменшила швидкість і незабаром переконалася, що це дійсність. Додала швидкості, але помітила, що «БМВ» не відстає.
– Мамо, тобі не здається, що нас переслідують? – стривожено запитав Сергій.
Вона пополотніла.
– Спробуємо відірватися, – натиснула на педаль газу, подумавши про те, що вимагачам із «БМВ» хтось розповів про її наміри. Було прикро, що її знову зрадили. Але відстань між «Опелем» і «БМВ» невпинно скорочувалась.
– Ну, давай же, рідненька, – звернулася вона до автівки, яка завиляла по дорозі, обганяючи автомобілі.
– Вони нас наздоганяють, – дрижачим голосом сказав переляканий Сергій. – Це кінець!
– Сину, без паніки, – спробувала заспокоїти його Катря. – У нас є запасні
