Спокута - Світлана Талан

Полум’я лизнуло листочки їхніх документів, ніби куштуючи на смак, потім швидко та жадібно почало поглинати. А Катерина сіла за стіл і в напівпітьмі, поспіхом почала писати листа…

На дворі ледь почало жевріти, коли вона розбудила сина.

– Пора, синку, – прошепотіла, ніби переслідувачі під вікнами могли її почути.

Вони швидко зібралися, і Катерина, намагаючись не шуміти, першою вислизнула за двері. Швидко, завченим рухом, відчинила ключем Ларисину квартиру, подала знак синові. Катерина знала, що сусідки зараз вдома немає, бо консьєрж Степан Іванович розповів їй, що Лариса з Олександром кілька днів тому поїхали на відпочинок кудись до Криму на цілий тиждень. Старий намагався згадати, куди саме, але так і не згадав. Узагалі-то, Катрі було байдуже, де ця парочка зараз. Головне, що в неї залишився ключ від сусідської квартири, вікна з якої виходили на протилежний бік, де не було триклятого «БМВ». Пройшовши кімнатою, Катерина вивела сина на балкон. Сергій швидко закріпив мотузку й спустився по ній униз. Звідти подав матері знак рукою й зник, а Катря прибрала мотузку, щоб не помітив двірник і не здійняв завчасно лементу.

Проходячи спальнею, де колись Лариса з Олександром лежали на ліжку й насміхалися з неї, жінка зупинилася. Вона не знала чому, але щось їй ізсередини підказало, що треба відкрити дверцята тумбочки біля ліжка. Крадучись, ніби злодій, Катерина відчинила дверцята й побачила там… свої гроші! Так, сумніву не було, це були її гроші, бо вона сама їх перетягла кольоровими гумками: десять тисяч у кожній пачці.

– Вибачте, мої любі, – у голосі Катерини прозвучала іронія, – не ваше забираю, своє повертаю.

Вона поспіхом засунула гроші, не перераховуючи, за пазуху й уже збиралася йти, коли з тумбочки посипалися фотографії. Одна з них, що опинилася згори, змусила Катерину на мить затриматися. Спочатку вона не повірила власним очам, підняла світлину, придивилася. Сумніву не було. На ній були сфотографовані Лариса й Федір – колишній чоловік Катерини, у день їхнього весілля. Катерина перевернула фотографію, де стояла дата, і гірко посміхнулася. Лариса була тією жінкою, заради якої Федір її покинув, аби створити спільний кооператив. Вона була тією самою жінкою, котра незабаром покинула його, залишивши з носом.

– Іронія долі, – прошепотіла Катерина і жбурнула, ніби бридку холодну жабу, фото на ліжко.

У «БМВ» вимагачі один по одному сонно залупали очима, коли прочинилися двері під’їзду, але одразу ж втратили весь інтерес, бо звідти вийшла згорблена бабця з палицею, закутана хусткою.

– І не спиться ж їй! – кинув Міша, смачно розтягнувши рота в позіханні.

Бабця понесла пакет зі сміттям до металевого бачка, поставила його поруч і почала порпатися у смітнику.

– Не дай Боже до такого дожити, – сказав гарбузоголовий, вмощуючись зручніше.

Катерина, впевнившись, що переслідувачі з чорного «БМВ» нічого не запідозрили, тихенько почовгала далі.

Там, за рогом будинку, на неї вже чекав Сергій, що забрав «Опель» із автостоянки. Швидко скинувши халата, Катерина витягла подушечку, що слугувала їй горбом, і сіла до авто.

– Де твоя сумка? – запитала сина.

– Ось, – протягнув їй свою дорожню сумку. – Я перевіряв її, квитки, гроші та паспорт – усе на місці.

Катерина взяла сумку, щоб не помітив син, щось туди швидко засунула. Потім сіла за кермо, перехрестилася.

– З Богом! – сказала вона, і вже за кілька хвилин ще безлюдними та тихими проспектами міста мчав сріблястий «Опель», несучи своїх пасажирів подалі від небезпеки.

Останній раз вона набрала Романів номер. Абонент був недоступний. «Мабуть, розрядився мобільник», – подумала Катерина. Вона дістала з мобільника СІМ-картку, викинула у вікно. Остання надія на зустріч з Романом луснула, як мильна бульбашка.

– Що ти робиш? – запитав Сергій.

– Спекалася минулого.

– Як же я дізнаюся твій новий номер?

– Я зателефоную на поштовий відділок Великого Майдану і скажу Орисі, – Катерина посміхнулася, щоб підбадьорити сина. – Чому ти думаєш про погане? За нами ніхто не женеться, то є надія, що ми доїдемо до залізничного вокзалу, разом сядемо на потяг і прощавай, місто, зі своїми заводами, вуличною спекою від асфальту, з усім своїм галасом та штовханиною натовпу! А нас зустріне свіже гірське повітря, запах трав, квітів і шум дзвінких джерел. А ще – верхівки Карпат, за які чіпляються хмари… Знаєш, сину, що я там зроблю першого ж ранку?

– Підеш чаклувати? – повеселішав син.

– Трохи не вгадав, – схвильовано та радісно сказала Катря. – Я встану рано-вранці та піду босоніж на луки. Там знайду траву, яку звуть по-різному: приворотзілля, Аксютина трава, горлянка сердечна, манжетка. Але найбільше мені подобається Богова слізка, бо в її листочках збираються кришталеві крапельки вранішньої роси. Я вмиюсь росою, щоб повернути свою красу й назавжди змити із себе бруд міста.

– А я піду на полонину до вівчарів, щоб заночувати з ними біля ватри, а вранці буду спостерігати, як викочується на небо сонце.

– Ой, сину! Як же гарно нам буде там! – із запалом у голосі та живим блиском в очах сказала Катерина й збільшила швидкість автівки.

Роман ледь поворухнувся, як нестерпний біль обпік груди й віддав у голову. Він тихо застогнав, але знайшов у собі сили, щоб піднести важкі повіки. Поруч трохи розпливчасто побачив дівчину в білому халаті. «Можливо, це Катерина?» – майнула думка, і він запитав: «Катрю, це ти?».

Роман ледь почув власний голос, бо губи пошерхли й злиплися, а язик ніби приклеївся до піднебіння. Знову поворухнувся й відчув