Спокута - Світлана Талан

Консьєрж, Степан Іванович, відчергувавши ніч, перед ранком відчув, що голова вже не може мислити настільки, щоб розгадати ще один кросворд, почав куняти носом. Щойно він зручніше вмостився на стільці, щоб хоча б трохи подрімати, як помітив якусь стареньку бабцю в хустці. Вона не була схожою на жодну мешканку під’їзду, до того ж Степан Іванович не пам’ятав, щоб ця літня жінка приїздила до когось у гості. Його сон ніби вітром здуло, коли він розпізнав у згорбленій жінці Катерину Максимівну.

– Так, так, це я, – посміхнулася вона.

– Катерино Максимівно, – здивувався старий, бо звик бачити цю жінку завжди охайно одягненою та надзвичайно елегантною. – Здається, не Різдво, щоб рядженими вбиратися?

– Так потрібно, мій любий, – сказала Катерина й подала йому ключі від квартири. – Передасте їх новим мешканцям. Добре?

– Я чув, що ви продали квартиру. Виходить, уже з’їжджаєте?

– Так.

– А речі? Ще не вивозили?

– А що голому збиратися? Хіба що поясом підперезатися, – гірко посміхнулася Катря й поклала на стіл перед Степаном Івановичем стодоларову купюру. – Це вам.

– І що мені треба зробити?

– Нікому не зізнаватися, що бачили мене в цьому вбранні.

– А якщо серйозно?

– Не говоріть, будь ласка, нікому, хто б не був, що я передала ключі й виїхала, принаймні, одну добу. Домовились?

– Звичайно, – посміхнувся консьєрж, поглядаючи на гроші. – Але це дуже дорога плата за таку послугу. Зазвичай мені за мовчання дають не більше десяти гривень.

– Тоді нехай вони будуть вам на добру згадку про мене, бо я назавжди залишаю це місто.

– Ви добра жінка. Мені вас буде не вистачати.

– Мені вас теж, любий Степане Івановичу. Запам’ятайте: мовчати, ніби води в рот набрали, цілу добу, – сказала Катерина, подарувавши старому люб’язну посмішку на прощання, і тихо вислизнула з під’їзду.

Старому перехотілося спати. Щось було загадкове й незрозуміле в раптовому рішенні Катерини Максимівни продати квартиру. Звичайно, можна було припустити, що її зрадив цей ментяра, що поїхав відпочивати з білою лахудрою Ларисою, але він знав, що ті були коханцями давно, ще до знайомства того мента з Катериною Максимівною. Знав і мовчав, бо за кожен візит до Лариси той залишав йому на столі п’ять гривень. Усі, хто хотів щось приховати, давали десять, а цей чоловік був, напевно, жадібним. Степан Іванович тяжко зітхнув, бо його й до цього мучила совість перед цією жінкою з приємною посмішкою. Але така вже була в нього робота: бачити все й мовчати, коли платять. А зараз, коли Катерина Максимівна дала йому за мовчання таку суму, старий став почувати себе дуже незручно й почав роздумувати, як спокутувати свою вину перед нею. Думав і нічого не міг путнього придумати, бо та вже покинула своє помешкання. Тоді консьєрж, щоб заспокоїти совість, вирішив нікому не розповідати про від’їзд жінки не одну добу, а дві, навіть якщо його будуть підсмажувати на вогні.

Далі старий намагався розгадати іншу загадку. Чому біля їхнього під’їзду стільки днів та ночей стоїть чорний «БМВ». Одного разу він бачив, як з «мешканцями» цієї автівки розмовляла Катерина Максимівна. І хоча Степан Іванович, який прочитав безліч детективних романів, жодного разу не міг до останньої сторінки здогадатися про справжнього вбивцю, зробив висновок, що маскарад цій жінці потрібний був, щоб вийти з будинку непоміченою людьми з «БМВ».

Степан Іванович самовдоволено посміхнувся своїй здогадливості й ще раз намацав у кишені новеньку купюру, аби впевнитися, що це був не сон. У цей час він помітив, як біля під’їзду зупинилася така сама автівка. «Ще одна додалася, – подумав він. – Нехай чатують хоч десять авто, а Катерини Максимівни вже й слід охолов. Я знаю про це, а ви, бовдури, – ні».

З автівки вийшов чоловік з лейкопластиром на лобі, у білій футболці та джинсах і непевною ходою підійшов до нього.

– Добридень, – привітався чоловік. – Мені потрібно знати, в якій квартирі мешкає Катерина Максимівна.

– Я не можу надати таку інформацію, якщо мешканка будинку не назвала своєї адреси.

– Розумієте, мені необхідно її бачити, – наполегливо сказав чоловік.

– Нічим не можу вам допомогти, – байдуже відповів Степан Іванович.

– Я вам заплачу за інформацію, – сказав незнайомець і поклав на стіл п’ятдесят гривень.

Степан Іванович замислився. Катерині Максимівні він дав обіцянку не говорити нікому про її від’їзд, а про те, де вона мешкала, розмови не було. До того ж квартира була вже порожньою, а на столі звабливо лежала новенька купюра. Консьєрж зітхнув, забрав гроші й назвав номер квартири.

– Штовхаєте мене на злочин, – задля пристойності пробубонів він, але незнайомець його вже не чув, бо підіймався сходами, тримаючись за бильця.

Через деякий час чоловік знову стояв біля консьєржа.

– Там нікого немає, і ви це знали, – сказав, важко дихаючи. – Скільки вам ще заплатити, щоб ви допомогли мені якнайшвидше знайти Катерину Максимівну?

– Можете забрати свої гроші, – Степан Іванович мляво дістав з кишені купюру й поклав на стіл. – Бо я нічого вам про неї не скажу.

– Чому?

– Бо Катерина Максимівна – золота жінка, а ви понаїжджали на своїх «БМВ» і не даєте їй спокою. Я терплячий, але якщо зараз не вийдете геть, викличу міліцію! – сказав Степан Іванович і сам здивувався своїй сміливості.