Спокута - Світлана Талан
– Тому я й тут, щоб допомогти їй спекатися тієї автівки, що стоїть під вікнами.
– Так я й повірив! – хмикнув старий. – З однієї банди ви усі! А я, чоловіче, не такий уже й дурний, як тобі на перший погляд здається. Я, знаєш, скільки вже книжок перечитав, сидячи на цьому ось місці?
– Розумієте, я кохаю цю жінку, і мені доводиться стверджувати це сьогодні вже вдруге. Перший раз таксисту, що віз мене з лікарні, бо я звідти втік, а тепер – вам. І від того як швидко я її знайду, залежить її життя, моє, її сина. Розумієте?
Степан Іванович недовірливо оглянув чоловіка з пов’язкою на голові. Хотілося йому вірити, але він не був певен, що його сюди не підіслали.
– Ось, тримайте, – сказав незнайомець і почав витрушувати з портмоне гроші. На стіл посипалися крупніші й дрібніші купюри. – Беріть, це все, що зараз маю при собі. Скажіть лише, де вона?
Степан Іванович відвів погляд від грошей, подивився в очі незнайомцю. У них було стільки прохання, надії та відчаю, що не повірити йому було неможливо. Вирішивши, що хоча б раз у детективній історії він не помилиться, консьєрж відсунув від себе купюри.
– Вона сьогодні покинула цю квартиру, – сказав він.
– Як… покинула?
– Як? Як? – насупив брови старий. – Яка різниця як? Здала ключі й сказала, що покидає це місто назавжди.
– Коли це було? Давно?
– Не можу точно сказати, принципово не ношу годинника. Знаєте, так легше відбувати свою зміну…
– Хоча би приблизно, коли? – нервово запитав незнайомець.
– Уранці, сьогодні, коли почало сіріти…
– Дякую, – кинув чоловік і попрямував до виходу.
– А гроші? Заберіть свої гроші! – закричав старий.
– Залиште собі, – відмахнувся від нього незнайомець і пішов до своєї автівки, яка зірвалася з місця й кудись шалено помчала.
«Дивний ранок, – розмірковував Степан Іванович, перераховуючи гроші. – Ще й день не настав, а я заробив стільки, як за півроку».
Сховавши гроші до кишені, він задоволено посміхнувся собі у вуса. Тепер йому доведеться далі розмірковувати над розгадкою цієї незрозумілої детективної історії.
20Залишивши позаду остогидле місто, Катерина із Сергієм звернули ліворуч, і автівка, з’їхавши з рівного асфальтового покриття, невдоволено застрибала по ґрунтовій дорозі, що вела до невеликого хутірця, який загубився в лісі й поступово став забутим людьми.
Утікачі минули кілька безлюдних сумних хатинок та незабаром опинилися на пагорбі серед лісу. Звідси добре проглядалася автомобільна траса. Із цього місця автівки здавалися зовсім невеличкими, ніби іграшковими. Катерина з полегшенням зітхнула.
– Ось бачиш, сину, ніхто нас не помітив, ніхто не женеться.
– Справді, – погодився син. – Мені цей жахливий чорний «БМВ», напевне, буде снитися ціле життя, ніби щось із фільму жахів.
– Хочеться ще раз почути від тебе обіцянку, що ніколи в житті не будеш ані вживати, ані давати цю отруту іншим, – сказала Катерина, задивившись на трасу, якою снували автомобілі.
– Ніколи! Обіцяю.
– Ось і добре, – сказала вона, сідаючи на товстий стовбур зваленого дерева.
Сергій сів поруч, обійняв матір за плечі.
– Пам’ятаєш, сину, розповіді діда Ореста про Маланку, його матір? Про те, як вона ходила на Прощу до Лаври? Як до неї з’явилася Богородиця, і та дала їй слово не покидати рідне обійстя?
– Ще б пак! Дідусь усі вуха продзижчав про це!
– Ти вірив йому?
– Звичайно ж, ні.
– А віриш у те, що рідна земля може надавати людині силу, давати наснагу до життя?
– Це, напевне, те, що зветься зв’язком із природою. Людина стомлюється від повсякденності життя, від негативної енергії злих і нервових людей. Усе це в ній накопичується, й одного дня вона стає зарядженою до межі. Потім їй потрібно розрядитися, а серед великої маси людей це неможливо. Тому дехто їде на природу: до лісу, до річки, щоб від усього відпочити й заспокоїтися. Додому вже повертається бадьорим, з новими силами. Ось і все.
– Я теж так колись гадала. Ти повторюєш мої слова.
– Щось зараз змінилося?
– Так. Я повірила в те, що сили мені давала батьківщина та рідна батьківська оселя. Там я відчувала себе у своїй тарілці, бо навіть найтяжча фізична робота мене не стомлювала – я була жвавою, бадьорою та повною сил. Коли замешкали в місті, а батьки були живі, то ми їздили в село. Тоді один день, проведений там, надавав мені снаги на цілий місяць. І все в нас було добре, зазвичай, як у всіх людей. Коли я втратила рідних, то перестала бувати там, і негаразди поглинули мене одразу ж, а перебороти їх мені забракло сил. І не кажи, що я сильна жінка. Я була такою, доки мала бодай якийсь зв’язок із батьківщиною.
– Це я в усьому винен, бо зробив не те, що треба.
– Не карай себе, сину. Що вже вдієш? Головне, щоб ти ще раз не схибив. І взагалі, ніколи не шукай винних, не засуджуй людей за їх вчинки. Стався до них так, як би ти хотів, щоб вони до тебе ставилися. А про те, що Богородиця з’явилася до Маланки, ти теж не віриш?