Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

Слободу Ладижинську одділяли од Ладижина очеретяні хащі та річка Сільниця. Місто розкинулося на невисоких горбах посеред долини, із заходу його обмивав Буг, зі сходу і півдня — Сільниця, котра мовби охоплювала Ладижин синьою крайкою.

В зручнім до оборони місці змуровано Ладижин. До нього можна підступити тільки з півночі, але там — високий земляний вал із земляними бастіонами й частоколом, попід валом — рів, що одним кінцем упирається в Буг, другим — у Сільницю.

Тому й збиралося сюди стільки втікачів.

Довгим похилим узвозом спустилися донизу. А там — гам, лемент; котилися з гори вози, налітали один на одний, рвалися посторонки, тріщало позакладуване в колеса дрюччя, ламалися спиці, а над усім тим — жіночий та дитячий плач, посвист батогів і чийсь гострий та довгий, мов колійський ніж, зойк:

— Ой лю — у — у — удоньки. Вони його живцем у вогонь… Ой лю — у — у — удоньки!

Лаврінові од того крику обсипало морозом шкіру. Уява намалювала високого, худющого чоловіка, — чомусь саме високого й худого, — якого кидали у вогняне пекло. Козак несамохіть натягнув повіддя, кінь форкнув, спіткнувся, й Марко злякано зиркнув на товариша:

— Перехрестися… Кажуть, не на добро.

Лаврін перехрестився, а подумав чогось про Киліяну: «Було б вернутися на хутір». Його охопило хвилювання, почувався Киліяниним захисником, оборонцем, душа жадала звитяги і подвигу. Попереду Лавріна і Марка повільно посувалася підвода, на возі хтось лежав, вкритий рядниною з головою, а правив піп у підряснику, підперезаному козацьким чересом.

Узбіччям промчало вгору на змилених конях з десяток козаків, на Лаврінів та Марків помах не спинилися, погнали далі. На греблі перед Бершадськими ворітьми — стовписько. А міст чомусь піднято, задні натискали, дишель переднього воза висунувся далеко — далеко, кремезний хуторянин збивав назад воли, а його син періщив батогом з воза тих, які натискали ззаду, — людей і коней. Загуркотіли ланцюги, міст упав і одразу піднявся вгору знову. Вищали коліщата блоків, але те вищання не могло заглушити лементу, що стояв по той бік воріт. Там кипіла баталія. В тісний пролаз воріт було видно спини якихось людей, на них, мабуть, натискали, а вони одбивалися, навіть виблиснула шабля. А на греблі чуток, гомону, нещасть — Лаврін і Марко брели в них по самі вуха, й собі пробиваючись до мосту. Через якийсь час його опустили, й живий вир заклекотів у вузьких воротях. Стогнали мостини, брязкали ланцюги, ворітні не могли нічого вдіяти, стояли над водою по той бік ланцюгів і держалнами одштовхували тих, хто напирав. Дерев’яні мостові підпори гойдалися й скрипіли, загрожували повалитися. На якомусь возі вирвався з клітки чорний півень, полетів по головах, упав у воду. Іншим разом це викликало б регіт, нині ніхто й не оглянувся.

— Може, не їдьмо сюди? — нахилився до Лавріна Марко. — Коні в нас добрі…

— А наші! Що кошовому скажемо? — заперечив Лаврін, і Марко мусив погодитись.

У фортеці Лаврін і Марко довідалися достеменно про все. Може, вперше чутки, яких наслухалися по дорозі, були куціші за правду. Турецьке й татарське військо всім огромом посунуло на Поділля. З ним — султан і візир, кримський хан з усіма мурзами та беями. Вони під Баром і Кам’янцем — Подільським. Стіна й Кошиця вже під копитами басурманських коней. Кошиця зруйнована дощенту. Самойлович і Ромодановський, незважаючи на суворий наказ із Москви, одсічної потреби давати не одважилися, відступили із Чигирина до Черкас. Козаки гомоніли, що Самойлович непридатний до польового гетьманства, а князя Ромодановського син попав у полон до турчина, й той погрожує прислати батькові набиту сіном голову отрока, якщо батько — князь і далі ставитиме перед султаном тарчі. Боярин в страхові за життя сина переклав увесь військовий провід на грізного в палатах і лякливого та буркітливого в полі гетьмана. Тепер не знали, чи Самойлович двигне назустріч турчину своє військо, чи відступатиме далі. Татари уже доскочили аж до Черкас. Козацьке військо, яке застав на Правобережжі лихий припадок, розбіглося по містах: у Ладижині замкнулося дві тисячі лівобережних козаків з наказним полковником Мурашком, з них половина комонних і половина серденят піхоти, сімдесят комонників ротмістра Анастаса Дмитрієва, запорозька команда в двісті чоловік із полковником Савою, переяславський полковник Войца Сербин з почтом, донський отаман Амбросій, а з ним шістнадцять козаків. Міщан у Ладижині двадцать тисяч, з них бойових людей чотири тисячі.

Сподівалися, що, може, султан і обмине Ладижин, піде прямо під Умань або й на Київ, а од малого війська одіб’ються. Бо ж торгового люду в Ладижині небагато, церкви бідні — куций султану ясир з містечка. Проте досвідчені воїни казали, що це не так. Не можуть турки поминути Ладижин: лежить він на битім шляху, звідси легко перетнути всі під’їзди з тилу, а також ударити в спину, війська — бо тут чимало, й можуть підійти нові партії. Сама доля поставила його ниньки перед вістрям меча, і або той меч розітне його з маху, або вломиться. В останнє, звичайно, вірили мало. Всіх тримала віра в те, що гетьман та князь відступили тільки тимчасово, аби ліпше приготуватися до великої волейної потреби, й ось — ось почнуть наступати на турчина. Не можуть же вони лишити на поталу таке місто, як Ладижин, і увесь християнський люд у цілім краї. То вочевидь хитрий військовий маневр, яким гетьман і князь підітнуть ворога під корінь.

Спочатку Лаврін і Марко хотіли відшукати своїх, але вже вечоріло, місто набите людом, як кадіб зерном жнивної пори, були раді притулитися будь — де. Ледве впросилися до якогось дядька, коней поставили в городчику, просто на грядки, — довге вузьке подвір’я захрясло возами, — сідла й тороки поклали в садочку.

Якийсь час ще поштовхалися біля воріт, вернулися назад. Потраву з собою мали — Дорош вклав у тороки сала й барильце меду, — повечеряли, понасипали коням на киреї вівса й обляглися під шовковицею. Але ще довго не спали: місто гомоніло, тривога ходила по їхніх грудях, як рись по краю яруги. Десь голосно заверещала свиня й захлинулася власним вереском. Либонь, пішла варитись у козацький казан, а може, то господар вирішив заколоти та приховати солонину, бо ж стільки наїхало оружного голодного люду, все одно заберуть. Лаврін почав дрімати, та нараз його розбудив тонкий посвист. Здавалося, над головою закружляла шабля.

— Що це? — запитав, протираючи очі.

— Качки, — відказав Марко. — А то що?

— Нічого, — й натягнув