Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Усі її надії і почуття, що в’янули й сохли, відколи зайшло її сонечко, тепер відразу розквітли, набрали барв. Побачивши того вечора на подушці радісне личко Емілії, ви навряд чи повірили б, що це та сама дівчина, яка лежала тут минулої ночі така змучена, млява, байдужа до всього навколо. Добра служниця-ірландка, втішена зміною, попросила дозволу поцілувати її в личко, що так відразу порожевіло. Емілія, моя дитина, обвила руками шию дівчини й сама поцілувала її від щирого серця. Та вона й була майже дитиною. Тієї ночі вона й спала, як дитина, міцним, здоровим сном, а як же вона променіла щастям, коли прокинулась у залитій ранковим світлом кімнаті!-«Сьогодні він знов буде тут, — подумала Емілія. — Він найкращий і найдобріший з усіх». І, правду кажучи, Джордж також вважав, що таких великодушних людей, як він, мало є на світі і що він приносить величезну жертву, одружуючись з Емілією.
Поки вона й Осборн утішалися нагорі чудовим tête-à-tête, стара місіс Седлі й капітан Доббін розмовляли внизу про те, яке склалося становище і які є можливості влаштувати долю молодят. Місіс Седлі, звівши закоханих і залишивши їх, коли вони міцно обнялися, з чисто жіночою логікою запевнила, що ніяка сила в світі не змусить старого Седлі віддати свою дочку за сина того, хто так ганебно, підло й жорстоко з ним повівся. І вона заходилася довго розповідати про щасливіші дні і про те, які вони були заможні вже тоді, коли Осборн ще скромно мешкав на Нью-роуд і його дружина була рада якимось Джозовим недоноскам, що їх місіс Седлі віддавала їй, коли народжувалися котресь із Осборнових дітей. Вона була певна, що серце старого Седлі розбила саме жорстока невдячність того чоловіка і він ніколи, ніколи в світі не погодиться па цей шлюб.
Тоді їм доведеться втекти, пані,— засміявся Доббін, — як утік капітан Родон Кроулі з товаришкою міс Ілімі, тією маленькою гувернанткою.
Та невже? Хто б подумав! — вигукнула місіс Седлі, вражена новиною. — Шкода, що не можна розповісти про це Бленкінсоп. Вона завжди не довіряла міс Шарп. Ото пощастило Джозові, що він не спіймався на її гачок! — І вона почала описувати Доббінові добре відому любовну історію Ребеки та збирача податків з Боглі-Уолага.
Зрештою Доббін боявся не стільки гніву містера Седлі, скільки другого зацікавленого родича й не приховував, що він дуже занепокоєний тим, як поведеться той понурий тиран, купець з Рассел-сквер. «Адже він рішуче заборонив цей шлюб, — міркував Доббін. Він добре знав, що старий Осборн безмежно впертий і твердо дотримується свого слова. — Єдина надія в Джорджа помиритися з батьком, — міркував далі його друг, — це відзначитись у майбутньому поході. Якщо він загине, помре й Емілія. А коли йому не пощастить відзначитись, що тоді? Здається, він має якісь гроші від матері — стільки, що можна купити звання майора… Або ж йому доведеться продати своє звання, виїхати за море й осісти в Канаді чи миритися з нестатками десь на селі». Сам Доббін з такою товаришкою ладен був би оселитися хоч і в Сибіру. Диво, та й годі: цьому кумедному, вкрай нерозважному молодому офіцерові навіть-на думку не спало, що брак засобів для утримання гарної карети й коней і відповідних прибутків, які б давали змогу їхньому власникові гідно пригощати своїх приятелів, мали стати перепоною до шлюбу Джорджа з Емілією.
Якраз ці важливі міркування й переконали Доббіна, що шлюб повинен відбутися якнайшвидше. А може, він сам бажав, щоб усе це скоріше було вже позаду? Так, коли хтось помирає, близькі йому люди квапляться з похороном чи, коли розлука неминуча — самі прискорюють її. Певне одне: Доббін, узявшись за цю справу, докладав усіх зусиль, щоб швидше довести її до кінця. Він підганяв Джорджа, доводив, що старий Осборн неодмінно помириться з ним, коли в «Газеті» буде згадане його прізвище серед тих, хто відзначився; брався, якщо треба, побалакати і з одним, і з другим батьком. Словом, він квапив і Джорджа владнати цю справу до того, як їм прийде наказ вирушати в закордонний похід, а його тепер сподівалися з дня на день.
Маючи на меті ці матримоніальні плани, капітан Доббін за цілковитою згодою місіс Седлі, яка не хотіла сама говорити про них чоловікові, і з її дозволу подався шукати Джона Седлі в Сіті, до кав’ярні «Тапіока», куди той ходив щодня, відколи замкнуто його власну контору й відколи його зломила жорстока доля. Нещасний старий писав там якісь листи, отримував відповіді, з таємничим виглядом зв’язував їх у пакунки і весь час носив у кишенях. Я не знаю нічого жалісливішого за діловиту, загадкову метушню банкрута. Ті листи від багатих людей, яки він показує вам, ті замацані, пом’яті папірці, які обіцяють підтримку чи висловлюють співчуття, які він сумно розкладає перед вами, будуючи на них свої надії на поновлення доброї слави і багатства! Безперечно, за довгі роки вас, шановний читачу, не раз зупиняв такий злощасний невдаха, відводив кудись у куток, витягав з відстовбурченої кишені сюртука пачку паперів, розв’язував її і, тримаючи шнурочок у зубах, відбирав і розкладав перед вами свої улюблені листи.
Кому не знайомий той тужний, напружений, майже божевільний погляд, у якому світиться безнадія? — Таким нещасним Доббін застав колись квітучого, веселого, звиклого до успіху Джона Седлі. Його сюртук, завжди новий і ошатний, витерся на швах, а на ґудзиках проступала мідь. Обличчя його змарніло і було неголене; комірець і хустка на шиї пом’ялися і обвисли над бахматим жилетом. Бувало, пригощаючи чимось у кав’ярні Доббіна й Джорджа, він розмовляв і сміявся голосніше за інших, і біля нього упадали всі кельнери. А тепер боляче було дивитись, як принижено й чемно він звертався в «Тапіоці» до Джона, старого, підсліпуватого служника в брудних панчохах і потрісканих лакованих черевиках, що мав обов’язок подавати блюдця з облатками замість хліба, олов’яні чорнильниці замість чарки й аркушики паперу замість шинки, — відвідувачі цього похмурого місця розваг начебто нічого більше
