Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
«Коли б мій бідолашний чоловік мав голову на в’язах, — думала місіс Б’ют, — який би він був корисний нещасній старій леді за теперішніх обставин! Він змусив-би її покаятись у своєму жахливому вільнодумстві, спонукав би виконати свій обов’язок і викинути з серця того огидного розпусника, що осоромив і себе, і родину; міг би він також переконати її віддати належне моїм коханим дівчаткам і хлопцям, що, безперечно, потребують і заслуговують усякої допомоги, яку тільки могли б їм дати родичі».
А оскільки сама ненависть до розпусти — це вже крок уперед па шляху до доброчесності, то Б’ют Кроулі намагалася з усієї сили викликати в своєї своячки відразу до всіх провин Родона Кроулі, познаходивши їх стільки, що їх цілком вистачило б, щоб засудити цілий полк молодих офіцерів. Якщо людина зробить у житті якусь помилку, то жоден мораліст не витягатиме на світ його хиб так радо, як власні родичі. Так і місіс Б’ют, як добра родичка, надзвичайно цікавилась усім, що робив Родон, і виявила дивовижну обізнаність. Вона зібрала подробиці його негарної сварки з капітаном Маркером, яка скінчилася тим, що Родон, винний від самого початку, врешті застрелив капітана. Вона знала, як нещасний лорд Довдейл, мати якого навіть приїхала була в Оксфорд, щоб керувати вихованням сина, і який не брав до рук карт, поки не опинився в Лондоні, попав у тенета Родона, й той гидкий розпусник, розбещувач молодих хлопців, добре напоїв його в «Кокосовій пальмі» і обіграв на чотири тисячі фунтів. Вона яскраво, із протокольною докладністю описувала муки численних родин у графстві, яких Родон довів до лиха синів, яких він Штовхнув на шлях безчестя і злиднів, дочок, яких він звів і допровадив до загибелі. Вона знала бідолашних торговців, що збанкрутували через його марнотратство, знала про всі ті підлі крутійства й шахрайства, якими він їх обплутав, а вже й поготів знала, як він зухвало і облудно обдурював найщедрішу з усіх тіток і якою невдячністю та глумом відплатив за її жертву. Щоб хвора добре затямила ці відомості, місіс Б’ют переказувала їх поступово, вважаючи за свій священний обов’язок доброї християнки й матері численної родини нічогісінько не приховувати й не відчуваючи ані найменших докорів сумління чи жалю до того, кого приносив у жертву її язик; навпаки, вона, певне, вважала, що її вчинок заслуговує якнайбільшого схвалення, і пишалася своєю рішучістю. Авжеж, якщо треба обмовити людину, то хоч що кажіть, а краще за родича ніхто цього не зробить. А якщо йдеться про невдаху Родона Кроулі, то треба визнати, що й самої правди було б досить, щоб засудити його, тому місіс Б’ют брала на себе зайвий клопіт, приписуючи йому ще й вигадані скандали.
Ребека також, як нова родичка, посіла не останнє місце в самовідданих дослідженнях місіс Б’ют, Ця невтомна шукачка правди (суворо наказавши не приймати ані посланців, ані листів від Родона) взяла карету міс Кроулі, поїхала до своєї давньої приятельки міс Пінкертон, у будинок Мінерви на Чізвікській алеї, і, поділившись із нею страхітливою новиною про те, як міс Шарп звела капітана Родона, довідалася чимало дивних подробиць про походження й дитинство колишньої гувернантки. Приятелька Великого Лексикографа мала що їй розповісти.
Міс Джемайми наказано принести квитанції і листи вчителя малювання. Один був із боргової в’язниці, в іншому він благав авансу, ще в іншому дякував дамам із Чізвіка, що вони згодні взяти до себе Ребеку, а останній лист, написаний рукою нещасного художника, був той, у якому він, лежачи на смертній постелі, віддавав свою сирітку під опіку міс Пінкертон. Серед тієї колекції були також і дитячі листи самої Ребеки, в яких вона благала допомоги своєму батькові або висловлювала свою вдячність. Мабуть, па Ярмарку Суєти не знайдеться кращих сатир за листи. Візьміть в’язочку листів десятирічної давності від свого найближчого приятеля, того, якого ви тепер ненавидите. Гляньте на листи своєї сестри. Які ви були віддані одне одному, поки не посварилися за двадцять фунтів спадку! Витягніть дитячі кривулі свого сина, того самого, що потім розбив вам серце своєю черствістю і невдячністю, або й паку своїх власних листів, які дихають безмежною пристрастю і вічним коханням і які повернула вам наречена, коли вийшла заміж за набоба, та наречена, яка тепер цікавить вас не більше, ніж королева Єлизавета. Присяги, кохання, обіцянки, довіра, вдячність — як смішно читати про все це через деякий час! На Ярмарку Суєти мав би існувати закон, що зобов’язував би знищувати кожен писаний документ (крім оплачених рахунків від торговців) після певного, не дуже довгого проміжку часу. А щодо тих дурисвітів і мізантропів, які рекламують незмивне японське чорнило, то хай би їх чорт забрав разом з їхнім підступним винаходом! Найкращим для Ярмарку Суєти було б таке чорнило, що через кілька днів безслідно зникало б, залишаючи чистий, блискучий папір, на якому можна було б писати листа комусь іншому.
Від будинку міс Пінкертон невтомна місіс Б’ют подалася слідами Шарпа та його дочки на Грецьку вулицю, де мешкав покійний художник і де ще й досі стіни вітальні прикрашали портрети господині в білому атласі і господаря з мідними ґудзиками, які Шарп намалював
