Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Та моторна молодичка з Гемпшіра справжня гарпія, Клампе, — зауважив Сквілс. — Учепилася, як реп’ях, у стару Тіллі Кроулі. Та й добра з біса мадера, еге ж? — А Родон Кроулі таки дурень, — відповів Кламп. — Узяв та й оженився з гувернанткою.

Хоч у тій дівчині і щось є! Авжеж, є: зелені очі, біла шкіра, гарненька фігурка, добре розвинена грудна клітка, — відповів Сквілс. — Але Кроулі, Клампе, однаково дурень.:-Він завжди такий був, — погодився Кламп.

Тепер стара, напевне, відшиє його, — мовив лікар і, помовчавши, додав: — Думаю, вона залишить своїм спадкоємцям добрі гроші.

Мабуть, добрі,— усміхнувся Кламп, — Але я за свої двісті фунтів на рік не бажаю їй смерті.

Та гемпшірська відьма замучить її за два місяці, Клампе, якщо й далі буде впадати коло неї,— мовив доктор Сквілс. — Жінка стара, любить попоїсти, нервова, у неї підвищиться пульс, збільшиться тиск, а тоді — параліч, і кінець. Підійміть її на ноги, Клампе, витягніть на двір, а то не скоро матимете нові двісті фунтів на рік.

Тому після цієї поради достойний аптекар так рішуче порозмовляв з місіс Б’ют Кроулі. Захопивши під свою владу приковану до ліжка стару леді й нікого до неї не допускаючи, місіс Б’ют не раз заводила мову про зміну духівниці. Але такі невеселі розмови сповнювали міс Кроулі ще більшим страхом перед смертю, якої вона й так завжди боялася, і місіс Б’ют збагнула, що треба спершу повернути хворій добрий гумор та здоров’я і вже аж тоді думати про свою благочестиву мету.

Але куди вивозити стару — ось що не давало тепер спокою місіс Б’ют. Єдиним місцем, де міс Кроулі наврядчи могла б зустрітися з тим клятим Радоном, була церква, але місіс Б’ют справедливо вважала, що там старій не буде весело. «Треба поїхати й оглянути чудові околиці Лондона, — надумала вона, — я чула, що ніде в світі немає таких мальовничих місць». І вона раптом зацікавилася Гемпстедом і Горнсі, знайшла свій чар у Далвічі і, вмостивши свою жертву в карету, почала возити її по цих ідилічних закутках, пожвавлюючи коротенькі прогулянки розмовами про Родона та його дружину і розповідаючи старій леді історії, які мали б ще дужче відштовхнути її від тих негідників.

Мабуть, місіс Б’ют справді натягла струну надто вже туго. Бо хоч вона й викликала в міс Кроулі відповідне почуття до неслухняного небожа, але стара зненавиділа і свою мучительку; в неї з’явився страх перед невісткою, і вона прагнула спекатись її. Скоро вона рішуче повстала проти Гайгейта і Горнсі й захотіла проїхатися Парком. Місіс Б’ют знала, що там вони можуть зустріти ненависного Родона, і не помилилася. Якось на окружній алеї з’явилася Родонова відкрита бричка; поруч із ним сиділа Ребека. У ворожій кареті міс Кроулі сиділа на звичайному своєму місці, ліворуч від неї вмостилася місіс Б’ют, а навпроти — пудель і міс Брігс. Момент був напружений, у Ребеки закалатало серце, як вона побачила знайому карету, а коли екіпажі порівнялися, вона плеснула руками і обернулась до старої леді з виразом найглибшої любові та відданості. Родон здригнувся, і його щоки під нафарбованими вусами геть почервоніли. В другій кареті тільки стара Брігс захвилювалася, розгублено витріщивши очі на колишніх своїх друзів. Капелюшок міс Кроулі був рішуче обернений у бік Серпентайна, а місіс Б’ют саме тієї хвилини пестила пуделя, називала його милим, ласкавим песиком. Екіпажі роз’їхалися, кожен у свій бік.

їй-богу, все пропало, — сказав Родон дружині.

Спробуй ще раз, — відповіла Ребека. — Ти не міг би зачепитися з ними колесами? — Родон не відважився на такий маневр. Коли карети знов зустрілися, він тільки ледь підвівся, тримаючи руку напоготові біля капелюха, і втупив очі в тітку. Але цього разу міс Кроулі не відвернулася, вона і місіс Б’ют глянули просто в обличчя небожеві і безжально його не впізнали. Він, вилаявшись, опустився на сидіння, виїхав з ряду карет і чимдуж погнав додому.

Це була блискуча й незаперечна перемога місіс Б’ют. Але вона відчула, що такі зустрічі небезпечні, оскільки бачила, що міс Кроулі явно схвилювалася. Вона вирішила, що її найдорожча родичка задля свого здоров’я повинна на якийсь час виїхати з міста, і настійливо рекомендувала їй податися в Брайтон.

Сам не знаючи як, капітан Доббін став головним призвідником і упорядником весілля Джорджа Осборна з Емілією. Якби не він, шлюб цей ніколи б не відбувся; він не міг не признатися в цьому самому собі й трохи гірко, посміхався на думку, що саме йому судилася така роль. Та хоч посередництво в цих переговорах справді було найтяжчим завданням з усіх, які могли йому випасти, капітан Доббін, коли брав на себе якийсь обов’язок, звик виконувати його без зайвих слів і вагань.

Твердо переконаний, що міс Седлі вмре від розчарування, якщо її обдурить наречений, він вирішив зробити все, щоб зберегти їй життя.

Я не буду описувати всі подробиці зустрічі Джорджа й Емілії, коли чесний Вільям постарався привести нареченого знов до ніг (чи, може, краще сказати «в обійми») коханої. Навіть людина черствіша за Джорджа розтанула б, побачивши те миле личко, що так змарніло від журби й відчаю, і почувши ті прості, ніжні слова, якими вона розповіла коротеньку жалісливу історію. І оскільки Емілія не зомліла, коли мати, тремтячи з остраху, привела до неї Осборна, а лише поклала голову коханому на плече й вилила своє горе в солодких, рясних і втішних сльозах, стара мати, якій теж відлягло від серця, подумала, що найкраще залишити їх самих.

Еммі, плачучи, припала до руки Джорджа й почала її покірно цілувати, ніби він був її паном і найвищим володарем, а сама вона — негідною грішницею, що чекає від нього милосердя й ласки.

Таке поклоніння і мила, беззастережна покора неабияк розчулили Джорджа Осборна й підлестили його