Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

Тим часом лікар стурбовано походжав з кутка в куток у сусідній кімнаті, а місіс Мейлі й Роза занепокоєно дивилися на нього.

— Слово честі! — вигукнув він нарешті, зупиняючись. — Я не знаю, що робити!

— Я певна: розповівши цим людям щиру правду про бідолашного хлопчика, ми виправдаємо його в їхніх очах, — мовила Роза.

— Якби ж то, моя люба дівчино, — похитав головою лікар. — Ні, ми не виправдаємо його ні в їхніх очах, ні в очах інших, вищих охоронців закону. Зрештою, хто він такий? — скажуть вони. — Втікач, волоцюга. З погляду Загальноприйнятого, з погляду здорового розуму, розповідь його досить-таки неймовірна.

— Але ж ви йому повірили? — перервала його Роза.

— Хоч як це дивно, повірив, — може, тому, що я старий дурень, — відповів лікар. — Проте в досвідченого поліційного агента розповідь ця довіри не викличе.

— Чому? — спитала Роза.

— Тому, що, на їхній погляд, моя мила допитувачко, в історії хлопця забагато темних місць. І довести він може тільки те, що йому на шкоду, а того, що на користь, не підтвердить нічим. А ті кляті законники на слово не вірять, їм подавай факти: що, де, чому. Згадайте, що він сам про себе розповів: якийсь час водився із злочинцями, побував у поліційному відділку за крадіжку носової хустки в якогось джентльмена, потім його викрали у цього джентльмена й силоміць знову затягли кудись, але куди саме, він сказати не може, бо не має про те місце ані найменшого уявлення. До Чертсі його знову силоміць приводять грабіжники, яким він чомусь страшенно припав до вподоби; вони проштовхують його у вікно, маючи намір обчистити будинок, і саме в ту мить, коли він хоче зняти ґвалт, щоб попередити мешканців і тим самим довести свою цілковиту безневинність, — саме в ту мить чорти приносять цього недоумка дворецького, який стріляє в нього! Стріляє наче навмисно для того, щоб не дати хлопцеві виправдати себе! Невже ви не бачите, скільки тут заковик?

— Звичайно, бачу, — відповіла Роза, всміхаючись запальному лікареві. — Але все ж таки не розумію, яка з них може кинути тінь на бідолашну дитину.

— Не розумієте! — вигукнув лікар. — Ну, звісно, не розумієте! Хай благословить господь гарненькі очі вашої статі! На щастя чи на нещастя, вони завжди бачать лише один бік справи — той, що помічають спочатку.

Висловивши це давнє своє спостереження, містер Лосберн сунув руки в кишені й почав знову міряти кімнату кроками ще швидшими, ніж доти.

— Ні, — заговорив він знову, — що більше я думаю, то більше переконуюсь у тому, що цим агентам не можна розповідати правду про хлопця, бо від правди буде тільки зайвий клопіт та морока. Вони нам нізащо не повірять, і навіть якщо не доведуть його провини, вся ота тяганина й привселюдне смакування всіляких обставин стануть на заваді вашому благородному наміру вивести хлопця в люди.

— То що ж тоді робити? — вигукнула Роза. — Господи, навіщо було посилати по цих типів?

— І справді, навіщо? — підхопила місіс Мейлі. — Я б нізащо в світі не покликала їх сюди.

— Я можу вам сказати лише одне, — мовив містер Лосберн, сідаючи з виглядом людини, яка зважилася нарешті на відчайдушний вчинок. — Нам треба зібратися на силі й діяти сміливо. Нас виправдує добра мета. У хлопчика знову підскочила температура, він у такому стані, що розмовляти з ним не можна, і це єдина сприятлива для нас обставина. Тож скористаймося з неї. Зрештою, в тому, що ми обертаємо лихо на добро, нашої провини немає. Заходьте!

— Ну що ж, добродію, — сказав Бледерз, зайшовши разом із своїм напарником і щільно причинивши за собою двері. — Це діло не дуте.

— І що це в біса має означати? — роздратовано спитав лікар.

— Дутим грабунком, леді, — пояснив Бледерз жінкам, зглянувшись на їхнє неуцтво, але не вибачивши його лікареві, — ми називаємо такий, у якому замішані слуги.

— Але ж їх ніхто і не підозрював, — промовила місіс Мейлі.

— Цілком можливо, пані, — відповів Бледерз, — але вони могли докласти до цього рук.

— Саме тому, що їх ніхто не підозрював, — докинув Даф.

— Судячи з почерку, це були міські професіонали, — доповідав далі Бледерз. — Першокласна робота!

— Так, любо подивитись, — півголосом потвердив Даф.

— їх було двоє, — провадив Бледерз, — і з ними хлопчик. Це ясно з розмірів віконця. Більше ми поки що нічого не можемо сказати. А тепер покажіть, будь ласка, того хлопця, що лежить у вас нагорі.

— А може, вони б спочатку перепустили по чарочці, місіс Мейлі? — мовив лікар і враз повеселішав, неначе його осяйнула якась щаслива думка.

— Звичайно, прошу! — жваво підхопила Роза. — Ви тільки скажіть, чого б вам хотілося.

— Щиро дякую, міс, — відповів Бледерз, обтираючи губи рукавом. — Від нашої роботи й справді в горлі шерхне. Що ви дасте, міс, те ми й вип'ємо. Тільки не завдавайте собі клопоту.

__ То все ж таки, чого б ви хотіли? — спитав лікар, ідучи слідом за дівчиною до буфета.

— Як на те ваша ласка, то краплину чого-небудь міцного, — відповів Бледерз. — З Лондона сюди неблизький світ, холод проймає до серця, а я вже давно помітив, пані: ніщо так не зігріває серце, як чарочка міцного.

Цим цікавим спостереженням він поділився з місіс Мейлі, яка вислухала його дуже люб'язно. Лікар тим часом непомітно вислизнув з кімнати.

— Ах! — зітхнув містер Бледерз, беручи чарку не за ніжку, а стискаючи денце великим і вказівним пальцями лівої руки й підносячи чарку до грудей. — Скільки таких справ мені довелося розслідувати на своєму віку!

— Взяти хоча б отой грабунок у завулку в Едмонтоні, — підказав своєму напарникові містер Даф.

— А почерк схожий, правда? — підхопив містер Бледерз. — То була робота Носача Чіквіда.

— Це ти так вважаєш, — заперечив Даф. — А я тобі кажу: це робота Пестунчика. Носач мав до неї таке саме відношення, як я.

— Ще чого! — відмахнувся містер Бледерз. — Мені краще знати. А ти пам'ятаєш, як пограбували самого Носача? Ото була потіха. Де тим романам!

— Як же це сталося? — спитала Роза, прагнучи підтримати добрий настрій небажаних гостей.

— О, то був такий випадок, міс, — сам чорт ногу зломить! — відповів Бледерз. — Оцей самий Носач Чіквід…

— Його прозвали Носачем, бо він мав довгого носа, пані, — пояснив Даф.

— Дамам це і без тебе ясно! — буркнув містер Бледерз. — Вічно ти мене перебиваєш, чоловіче! Тож цей Носач Чіквід, міс, держав трактир на Бетлбріджській дорозі, і в тому трактирі, в підвалі, він влаштовував різні розваги: півнячі бої, цькування борсуків і всякі такі інші захопливі спортивні ігри, що