приваблювали молодих джентльменів. Провадилися ті ігри за всіма правилами, — я знаю, бо сам не раз там бував. Носач тоді ще із злодіями не знався. І ось одної ночі його обікрали: винесли із спальні парусинову торбинку, в якій лежало триста двадцять сім гіней. Злодій — високий чолов'яга з чорною пов'язкою на оці — напередодні сховався в нього під ліжком, а серед глухої ночі вистрибнув з тією торбинкою з вікна, Стриб — і нема, бо вікно те було зовсім низьке. Але й[Носач не дав маху: прокинувшись від шуму, він скочив з ліжка, стрельнув йому навздогін з рушниці, зняв ґвалт, побудив сусідів, усі зразу ж кинулись оглядати садибу, і тоді виявилося, що Носач поцілив-таки злодія, бо аж до огорожі, — а вона була далеченько, — вели сліди крові. Проте за огорожею сліди губились. Злодій, отже, звик разом із грошима, а прізвище містера Чіквіда, власника трактиру, з'явилось у газеті в списку банкрутів. Ну, всі кинулися допомагати бідоласі — почали збирати гроші, всілякі там пожертви й таке інше, а він кілька днів був сам не свій: гасав вулицями, рвав на собі волосся, — люди побоювалися, що він з розпачу накладе на себе руки. Аж одного дня прибігає він до поліції, замикається віч-на-віч із начальником, вони про щось довго балакають, а тоді начальник дзвонить у дзвіночок, викликає до себе Джема Спаєрза (а Спаєрз — агент хвацький) і наказує йому допомогти містерові Чіквіду затримати грабіжника, що вкрав гроші. «Я бачив його вчора вранці, Спаєрзе, — каже Чіквід. — Він проходив повз мій трактир». — «Чому ж ви не схопили його за комір?» — питає Спаєрз. «Я так розгубився, що мені в ту мить можна було б проломити голову зубочисткою, — відповідає бідолаха. — Але ми його неодмінно схопимо, бо між десятою і одинадцятою вечора він знову проходив повз трактир». Ну, почувши це, Спаєрз сунув до кишені гребінця й переміну білизни, — на випадок, якщо доведеться затриматися на два-три дні, — і вирушив слідом за Носачем. У трактирі він засів коло вікна з червоною занавіскою і навіть капелюха не скинув, щоб бути напоготові й вибігти зразу, як тільки з'явиться злодій. Сидить він собі так до пізнього вечора, смокче люльку, аж раптом Чіквід як зареве: «Ось він! Лови злодія! Ґвалт!» Джем Спаєрз вискакує на вулицю і бачить, що Чіквід біжить вулицею й несамовито репетує. Спаєрз кидається за ним. Чіквід мчить що є духу. Перехожі озираються, всі горлають: «Злодій!», а Чіквід реве неугавно, мов навіжений. Ось він завертає за ріг, Спаєрз на хвильку спускає його з очей, потім сам завертає, бачить невеликий натовп, пірнає в нього: «Де злодій?» — «Хай йому біс! — каже Чіквід. — Знову втік!» Хоч як це дивно, злодій і справді мов крізь землю пішов — ніде не видно. Тож вони повернулися у трактир. Наступного ранку Спаєрз сідає на оте своє місце — за занавіскою й знову починає виглядати високого чолов'ягу з чорною пов'язкою на оці — витріщається так, що аж у нього самого вже очі болять. Ну, він їх заплющує, щоб трохи відпочили, й ту ж мить Чіквід горлає: «Ось він!» Спаєрз знову за двері, а Чіквід уже випередив його на піввулиці. Цього разу пробігають вони вдвоє більше, ніж напередодні, і знов даремно: грабіжник щез! Коли це повторилося втретє, а потім і вчетверте, половина сусідів вирішили, що містера Чіквіда обікрав сам сатана, який і досі глумиться з нього, а друга — що бідолаха Чіквід з горя схибнувся.
— А що казав Джем Спаєрз? — спитав лікар, який повернувся до кімнати незабаром після початку розповіді.
— Джем Спаєрз, — відповів агент, — довгий час не казав нічого, а тільки слухав і потихеньку мотав собі на вус, як і належить знавцеві своєї справи. А тоді одного ранку заходить він до бару, дістає свою табакерку й каже: «Чіквіде, я вже знаю, хто вас обікрав». — «Невже? — вигукує Чіквід. — Ох, Спаєрзе, друже, покажіть мені його, дайте помститися, — і я помру спокійно! Де він, цей негідник?» — «Ет, киньте, — каже Спаєрз, пропонуючи йому понюшку табаки. — Годі дурня клеїти! Злодій — ви самі». І так воно й було насправді. Чіквід заробив на цьому купу грошей, і ніхто б його не викрив, якби він не перестарався, — закінчив містер Бледерз, поставив келишок і клацнув наручниками.
— Так-так, дуже цікавий випадок, — зауважив лікар. — Ну, а тепер, коли ваша ласка, прошу нагору.
— Коли ваша ласка, сер, — відказав Бледерз, і в супроводі містера Лосберна обидва агенти рушили нагору. Містер Джайлз вів перед із свічкою в руці.
Олівер дрімав, але стан його явно погіршився: лихоманка робила своє. З допомогою лікаря він спромігся сісти в ліжку, але за хвилину відкинувся на подушки, дивлячись на незнайомих відсутнім поглядом, — видно було, що він не розуміє, де він і що робиться довкола.
— Ось цей хлопчик, — почав містер Лосберн неголосно, але дуже схвильовано. — Захопившись дитячою грою, він сьогодні вранці ненароком забіг на сусідню ділянку, володіння містера — забув, як його звати, — зачепив дріт самостріла[50], був поранений і прийшов сюди просити допомоги. Але замість того, щоб допомогти йому, оцей розумаха, що стоїть із свічкою в руці, схопив його й віддухопелив так, що бідолаха мало не віддав богові душу; це я можу засвідчити вам як лікар.
Бледерз і Даф втупилися поглядом у відрекомендованого в такий спосіб містера Джайлза. Зляканий, приголомшений дворецький кумедно закліпав очима, зиркаючи то на них, то на Олівера, то на містера Лосберна.
— Гадаю, ви не будете цього заперечувати? — спитав лікар, зручніше вмощуючи Олівера в ліжку.
— Я ж… я ж хотів, щоб якнайкраще, сер! — відповів Джайлз. — Я був певен, що це той самий хлопець, інакше я б його й пальцем не зачепив. Я ж не звір якийсь, сер.
— А якого хлопця ви мали на увазі? — спитав старший агент.
— Того, що був із злодіями, сер, — пояснив Джайлз. — Адже… Адже з ними був хлопець, я цього певен.
— Ну, а тепер ви теж цього певні? — спитав Бледерз.
— Певен чого? — перепитав Джайлз, тупо дивлячись на допитувача.
— Того, що це той самий хлопець, йолопе! — нетерпляче вигукнув Бледерз.
— Не знаю. Просто не знаю, — з відчаєм відказав Джайлз. — Заприсягтися не можу.
— А все ж таки, як ви думаєте? — допитувався містер Бледерз.
— Я не знаю, що й подумати, — відповів бідолашний Джайлз. — Ні, я думаю, це не той самий хлопець. Я майже певен, що не той. Це просто неможливо.
— Він що, п'яний, сер? — звернувся Бледерз до
