Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

Констебль прибрав якнайповажнішого вигляду й узяв у руки свій символ влади — кийок, що доти стояв занедбаний в кутку за каміном.

— Ідеться, як бачите, про встановлення особи злочинця, — пояснив лікар.

— Атож, сер, — відповів констебль і натужно закашляв, бо, квапливо допиваючи свій ель, похлинувся ним.

— Отож, факти такі: до будинку вдираються грабіжники, — провадив лікар, — і двоє мешканців його серед переполоху, стрілянини, в темряві й диму мигцем бачать якогось хлопця. Наступного ранку до того самого будинку приходить хлопчик; і тільки тому, що рука в нього перев'язана, ці двоє чоловіків хапають його — так брутально, що він тільки дивом лишається живий, — і присягаються, що він — той самий учорашній злодій. Питання стоїть так: чи виправдана поведінка цих людей, а якщо ні, то в яке становище вони себе ставлять?

Констебль глибокодумно кивнув головою і сказав, що коли це запитання незаконне, то він не знає, що ж тоді вважати законом.

— Я знову запитую вас, — грізно мовив лікар, — чи можете ви урочисто заприсягтися, що це той самий хлопець?

Брітлз нерішуче глянув на містера Джайлза, містер Джайлз нерішуче глянув на Брітлза; констебль приставив руку до вуха, щоб краще чути відповідь; обидві жінки й лудильник, затамувавши подих, подалися вперед? лікар обвів усіх присутніх пильним поглядом, коли це раптом знадвору почулося рипіння коліс і біля воріт подзвонили.

— Це агенти! — з явним полегшенням вигукнув Брітлз.

— Хто? — скрикнув лікар, який тепер у свою чергу сполотнів.

— Агенти карного розшуку, — відповів Брітлз, хапаючи свічку. — Ми з містером Джайлзом послали по ний сьогодні вранці.

— Що? — жахнувся лікар.

— Так, сер, — відповів Брітлз. — Я послав їм записку а кучером поштової карети і давно вже дивувався, чому їх нема.

— Викликали? Карний розшук? Бодай чорти взяли ваш карн… ваші карети — вічно вони запізнюються, — мовив лікар, вибігаючи з кухні.

Розділ XXXI

оповідає про критичне становище

— Хто там? — спитав Брітлз, прочиняючи двері на ланцюжку й затуляючи рукою свічку.

— Відчиніть, — озвався знадвору чоловічий голос. — Ми агенти карного розшуку, по яких ви посилали.

Вельми задоволений цією відповіддю, Брітлз широко відчинив двері й побачив перед собою статечного чоловіка в пальті; той увійшов, не кажучи більше ні слова, і обтер ноги об постілку так звично, наче він тут жив.

— Пошли-но когось, хлопче, допомогти моєму напарникові, — сказав агент. — Він залишився в кабріолеті — пильнує коня. А може, у вас знайдеться куди поставити його хвилин на п'ять-десять?

Брітлз відповів ствердно і показав на повітку; статечний чоловік повернувся до воріт і допоміг своєму напарникові завести коня з екіпажем до повітки, в той час як Брітлз, радісно всміхаючись, присвічував їм. Потім вони повернулися до будинку, і агенти, скинувши у вітальні пальта й капелюхи, постали в усій своїй красі.

Той, що стукав у двері, виявився огрядним, середнім на зріст чоловіком років п'ятдесяти, з коротко обстриженим чорним лискучим волоссям, короткими бакенбардами, круглим обличчям і пильними очима. Його взутий у чоботи напарник був рудий кощавий чоловік з неприємною фізіономією і зловісно задертою кирпою.

— Скажи своєму господареві, що приїхав Бледерз і Даф, — звелів огрядний і, пригладивши рукою волосся, поклав на стіл пару наручників. — А, добривечір, сер! Дозвольте побалакати з вами наодинці.

З цими словами він звернувся до містера Лосберна, який саме ввійшов до вітальні. Лікар знаком наказав Брітлзу вийти, запросив до кімнати обох жінок ї зачинив двері.

— Перед вами господиня дому, — показав він на місіс Мейлі.

Містер Бледерз уклонився. Коли його запросили сісти, він поклав свого капелюха на підлогу і, вмостившись на стільці, кивнув Дафові — мовляв, і ти сідай. Цей джентльмен був, видно, менш призвичаєний до вишуканого товариства, бо почував себе в ньому не так вільно: перше ніж сісти він судорожно подригав кінцівками, а опустившись нарешті на стілець, ніяково встромив у рот головку своєї палиці.

— Ну, а тепер до справи, — почав Бледерз. — Розкажіть, добродію, за яких обставин стався грабунок?

Містер Лосберн, який, певно, хотів виграти час, виклав ті обставини дуже докладно, з багатьма відступами й повторами. Бледерз і Даф вислухали його з виразом знавців, час від часу обмінюючись кивками.

— Для остаточного висновку мені, звичайно, треба оглянути місце злочину, — мовив Бледерз. — Але не побоюся сказати вже зараз: це почерк не мужицький. Га, Дафе?

— Авжеж, не мужицький, — відповів Даф.

— Тобто, якщо перекласти ваші слова на мову, зрозумілу цим дамам, ви хочете, очевидно, сказати, що грабіжник не був селянином? — усміхнувшись, запитав містер Лосберн.

— Атож, добродію, — відповів Бледерз. — Це все, що ви мали розповісти про грабунок?

— Так, усе, — підтвердив лікар.

— А що то за хлопчина, про якого говорять слуги? — спитав Бледерз.

— То пусті балачки, — відказав лікар. — Один слуга а переляку забрав собі в голову, ніби цей хлопчик був причетний до грабунку. Але то дурниці, маячня, та й годі.

— Коли так, то це дуже легко можна буде довести, — зауважив Даф.

— Слушно сказано, — кивнув головою Бледерз і недбало — так наче то була пара кастаньєт — поклацав наручниками. — То що то за хлопець? Що він про себе розповідає? Звідки він узявся? Не з неба ж звалився, правда, добродію?

— Звичайно, ні, — відповів лікар, занепокоєно глянувши на жінок. — Я знаю про цього хлопчика геть усе, але цро нього ми можемо поговорити потім. Спершу, мабуть, вам хотілося б оглянути місце злочину?

— Авжеж, — підтвердив містер Бледерз. — Спочатку оглянемо місце, потім допитаємо слуг. Як заведено.

Принесли свічки, і Бледерз із Дафом у супроводі місцевого констебля, Брітлза, Джайлза та решти слуг увійшли до комірки в кінці коридора й подивилися на віконце зceредини, потім обійшли будинок знадвору і, ставши на моріжку, подивилися на віконце іззовні; потім їм подали свічку, щоб оглянути віконницю; потім — ліхтар, щоб пошукати сліди; а потім — вила, щоб поштрикати в кущі. Всі присутні стежили за кожним їхнім рухом, затамувавши подих. Завершивши огляд, агенти повернулися до будинку, й на їхнє прохання Джайлз і Брітлз розповіли про свою участь у пригодах минулої ночі — розповіли не раз, а цілих шість разів; і якщо в першій їхній оповіді виявилася всього тільки одна вагома розбіжність, то в останній їх було аж десять. Домігшись такого блискучого успіху, Бледерз і Даф звеліли всім вийти і провели між собою нараду, таку тривалу, таємну й урочисту, що в порівнянні з нею консиліум найславетніших лікарів з приводу найскладнішого в медицині випадку здавався б