Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
— Ні, якщо немає іншого способу врятувати дитину, — відповіла місіс Мейлі,
— Іншого способу нема, — сказав лікар. — т» Повірте мені, я зважив усі можливості.
– ^ Тоді тітонька надає вам необмежену владу, — мовила Роза, всміхаючись крізь сльози. — Але, будь ласка, не мучте цих бідолах аж надто жорстоко.
— Ви, здається, гадаєте, що сьогодні всі, крім вас, прагнуть мучити одне одного, міс Розо, — відказав лікар. — Мені лишається тільки побажати — заради юних представників чоловічої статі, — щоб ви виявили таку саму чуйність і доброту того дня, коли перший достойний юнак упаде перед вами на коліна. Запевняю вас, якби мені мої молоді літа, я б такої нагоди не пропустив!
— Ви така сама доросла дитина, як сердешний Брітлз, — відповіла, зашарівшись, Роза.
— Що ж, лишатись дитиною не так уже й важко, — весело засміявся лікар. — Але повернімося до цього хлопця. Головної умови нашої угоди я ще не сказав. Десь за годину він, гадаю, прокинеться. І хоч я застеріг того тупоголового констебля, який стовбичить там унизу, що кожне слово, кожен рух для хворого смертельно небезпечні, стан хлопчика насправді не такий тяжкий, і ми можемо поговорити з ним. Моя головна умова така: я розпитаю хлопця у вашій присутності, і якщо з його слів у всіх нас складеться одностайне й тверде враження, що він наскрізь і безнадійно зіпсований (а я цього майже певен), то ми ^відмовляємося від дальшої участі в його долі, — я принаймні вмиваю руки.
— О ні, тітусю! — благально вигукнула Роза.
— О так, так, тітусю! — мовив лікар. — То домовились?
— Він не може бути геть зіпсований, це неможливо! — не здавалася дівчина.
— Чудово! — відказав лікар. — Тим більше у вас підстав прийняти мої умови.
Врешті угоду було укладено, і всім трьом лишилося чекати, коли нарешті прокинеться Олівер.
Для терпіння жінок то було тяжке випробування, бо чекати довелося довше, ніж запевняв містер Лосберн. Години спливали за годинами, а Олівер усе лежав у тяжкому забутті. Лише надвечір добросердий лікар приніс їм звістку, що хворий прокинувся і з ним можна розмовляти. Хлопчик, сказав він, ще дуже кволий і знесилений, бо втратив багато крові, але щось мучить його — якась таємниця, — і він не заспокоїться, поки не розповість її; краще дати йому висловитися зараз, аніж відкладати розмову до ранку, як слід було б зробити з огляду на його стан.
Розмова тривала довго. Олівер розповів їм усю історію свого життя, і хоч історія ця була проста, мова його раз у раз уривалася від болю та браку сили. Сумно було слухати тоненький голосок хворої дитини, що у вечірній темряві скаржилася на муки та страждання, які їй заподіяли жорстокі люди. О, якби ми, гноблячи й мордуючи ближніх своїх, бодай раз подумали про розпачливі скарги на людське зло, які, мов густі, важкі хмари, здіймаються повільно, але неухильно до неба, щоб вивергнути кару на наші голови; якби ми бодай раз почули в уяві своїй глухі обвинувальні голоси мертвих, що їх ніяка сила вже не примусить замовкнути й ніяка гординя не зможе знехтувати! Куди поділися б тоді насильство і несправедливість, страждання, лихо, жорстокість і злочинство, якими повниться кожен день життя!
Тієї ночі Оліверову подушку поправляли ніжні руки і краса та чеснота пильнували його сон. А хлопець був такий щасливий, на душі в нього було так легко і спокійно, що навіть смерть — якби вона прийшла по нього в ті години — він прийняв би без нарікання.
По завершенні тієї знаменної розмови, тільки-но Олівер заснув спокійним сном, лікар змахнув сльозу з очей і, докоряючи їм за цю несподівану слабість, подався вниз, щоб розпочати наступ на містера Джайлза. У вітальні, однак, він не застав нікого, і йому спало на думку, що найзручнішим полем бою була б кухня; туди він і пішов.
В кухні, тій нижній палаті домашнього парламенту, зібралися служниці, містер Брітлз, містер Джайлз, лудильник (якого у винагороду за його заслуги господиня запросила погостювати до кінця дня) і констебль. Цей охоронець порядку мав великий кийок, велику голову, великого носа й великі черевики; до того ж вигляд у нього був такий, наче він спожив відповідну його розмірам кількість елю; так воно, власне, й було.
Предметом обговорення і досі були події минулої ночі; коли лікар увійшов, містер Джайлз саме просторікував про своє самовладання, а містер Брітлз із кухлем елю в руці наперед підтверджував правдивість кожного його слова.
— Сидіть, сидіть, — мовив лікар, помахом руки спиняючи тих, хто хотів підвестися.
— Дякую, сер, — озвався містер Джайлз. — Господині наказали почастувати всіх елем, тож і я вирішив випити свій кухоль у компанії, бо до своєї кімнатки мені вертатись не хочеться аж ніяк.
Брітлз, а за ним і решта товариства промимрили заведені в таких випадках слова подяки за ту втіху, яку дала їм поблажливість містера Джайлза. Містер Джайлз обвів усіх милостивим поглядом, ніби кажучи: правильно, поводьтесь, як належить, і ви будете за мною, наче за кам'яною стіною.
— Як здоров'я хворого, сер? — поцікавився Джайлз.
— Кепсько, — відповів лікар. — Боюся, що ви вскочили в халепу, містере Джайлз.
— Сподіваюсь, — затремтів Джайдз, — ви не хочете сказати, сер, що він помирає. Боронь боже! Я ж тоді до скону не знатиму спокою. Щоб я та й вкоротив віку малому хлопчикові? Та я навіть Брітлза не міг би вбити, хоч ои мені давали за це все столове срібло нашого королівства!
— Річ не в тім, — таємниче мовив лікар. — Містере Джайлз, ви протестант?
— Так, сер, сподіваюся, що так, — пробелькотів зовсім сполотнілий містер Джайлз.
— А ви, хлопче? — рвучко обернувся лікар до Брітлза.
— Господи помилуй, сер! — здригнувся той. — Я… я те саме, що й містер Джайлз, сер.
— Тоді скажіть мені ви обидва, чуєте, обидва! — провадив лікар. — Чи можете ви заприсягтися, що хлопчик, який лежить отам нагорі, — той самий, який заліз уночі крізь віконце? Кажіть! Швидше! Ми слухаємо вас!
Лікар, якого всі вважали за найдобрішу в світі людину, проказав це таким гнівним і страшним голосом, що Джайлз і Брітлз, у яких від елю й збудження вже й так шуміло в голові, отетеріло вирячились один на одного.
— А вас, констеблю, я попрошу уважно вислухати їхню відповідь, — додав лікар і урочисто помахав вказівним пальцем, а тоді
