Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

— Джайлзе!

— Я тут, міс! — відповів Джайлз. — Не хвилюйтеся, міс, я не дуже потерпів. Він не чинив відчайдушного опору. Я його враз скрутив.

— Тихше! — озвалася дівчина. — Ви налякали мою тітоньку ще більше, ніж злодії. Чи той бідолаха тяжко поранений?

— Страшенно тяжко! — відповів Джайлз із безмежним самовдоволенням.

— Схоже на те, що він копає, міс, — знов щосили загорлав Брітлз. — Може, ви зійдете, подивитеся на нього, поки він ще не вмер?

— Будь ласка, тихше, благаю вас! — відповіла дівчина. — Помовчіть хвилинку, поки я пораджуся з тітонькою.

І вона вийшла, ступаючи так само тихо й м'яко, як говорила. А повернувшись, звеліла, щоб пораненого обережно перенесли нагору, до кімнати містера Джайлза, а Брітлза попросила мерщій запрягти коня й мчати щодуху до Чертсі по лікаря й констебля.

— Може, ви спершу все ж таки глянете на нього, міс? — запитав містер Джайлз. У голосі його бриніла така гордість, наче Олівер був рідкісним птахом, якого йому пощастило підстрелити на льоту. — Хоч одним оком, міс?

— Ні, нізащо, тільки не зараз, — відповіла дівчина. — Бідолаха! О Джайлзе, благаю вас, поводьтеся з ним якнайласкавіше, хоча б заради мене!

Старий слуга подивився їй услід з такою гордістю й любов'ю, неначе вона була його рідна дочка. Потім, схилившись над Олівером, він уже майже по-жіночому, обережно і дбайливо, допоміг підняти його й перенести нагору.

Розділ XXIX

знайомить з мешканцями будинку, до якого потрапив Олівер

У затишній кімнаті, вмебльованій скоріше по-старосвітському, аніж у стилі, який тепер вважається елегантним, снідали за добре сервірованим столом дві жінки. Їм прислуговував містер Джайлз, бездоганно вдягнений у чорну трійку. Він стояв на своєму звичайному місці, на півдорозі між буфетом і столом, випроставшись на повен зріст, голова відкинута й трохи схилена набік, ліва нога виставлена вперед, права рука закладена за борт жилета, в опущеній лівій — таця, — і всім самовдоволеним виглядом своїм показував, що усвідомлює власні заслуги й вагу.

Одна з двох жінок була вже не молода, але трималася так рівно, що висока спинка дубового стільця, на якому вона сиділа, не була рівніша за її спину. Вдягнена вона була просто, але із смаком; загалом старосвітський крій її убрання вигадливо поєднувався з кількома лініями новітньої моди, які не псували, а, навпаки, тільки підкреслювали красу старого стилю. Вона сиділа, склавши руки на столі, у величній позі, й очима, ясність яких майже не затуманили роки, пильно дивилася на свою молоду співрозмовницю.

Дівчина милувала око свіжою, чарівною красою юності; вона була в тому віці, в якому господь, мабуть, вибирає людей, щоб в ім'я своєї всеблагої мети втілювати ангелів у їхню смертну оболонку.

їй не минуло ще й сімнадцяти років. Вона була така струнка й граційна, така ніжна й ласкава, така чиста й вродлива, що здавалася створінням неземним, не спорідненим з грубими істотами, що населяють наш світ. В її глибоких темно-синіх очах і на шляхетному чолі світився розум, дивовижний як на її молоді літа і як на просту смертну взагалі. А проте привітність і лагідність, тисячі відблисків світла, що осявали її жваве обличчя, не залишаючи на ньому жодної тіні, а головне, усмішка, мила, весела усмішка, були створені для родини, для миру й щастя біля домашнього вогнища.

Дівчина господарювала за столом. Випадково звівши очі й побачивши, що старенька дивиться на неї, вона пустотливо відкинула з лоба гладеньке волосся, і очі її засяяли такою любов'ю І щирою відданістю, що духи небесні всміхнулися б, якби глянули на неї у цю мить.

— Брітлза все ще нема, хоч минула вже, певно, ціла година, відколи він поїхав, — помовчавши, зауважила літня жінка.

— Година й дванадцять хвилин, пані, — уточнив містер Джайлз, діставши з кишені срібного годинника на чорній стрічці.

— Він такий забарний, — зітхнула старенька.

— Цьому хлопцеві завжди бракувало спритності, — кивнув головою слуга.

Коли, між іншим, узяти до уваги, що цьому хлопцеві бракувало спритності вже років тридцять з гаком, то навряд чи можна було сподіватися, що він ще стане моторніший.

— І по-моєму, він що далі, то більше ледачіє, — сказала старенька.

— Якщо він затримується на вулиці, щоб погратися з іншими хлопцями, то це справді непростимо, — всміхаючись, мовила дівчина.

Містер Джайлз, певно, обмірковував, чи доречно буде й собі зобразити шанобливу усмішку, але тут до воріт під'їхав кабріолет, з якого вискочив і щодуху помчав до ґанку гладкий джентльмен. У якийсь таємничий спосіб він за мить опинився в кімнаті, вдершись до неї так раптово, що мало не перекинув і містера Джайлза, і стіл, за яким снідали господині.

— Це нечувано! — вигукнув гладкий джентльмен. — Моя люба місіс Мейлі… Господи… Щоб отак серед глупої ночі… Це просто нечувано!

Висловивши цими вигуками своє співчуття, гладкий джентльмен потис обом жінкам руки, підсунув стільця до столу й запитав, як вони себе почувають.

— Дивно, що ви не померли з переляку, просто дивно, ще ви лишилися живі, — провадив він. — Чому ви не послали по мене? Господи! Мій слуга вмить прискакав би сюди, і я теж, а щодо мого помічника, то він взагалі був би щасливий допомогти, як і кожен за таких обставині Боже, боже! Так несподівано! І серед глупої ночі!

Лікаря, здавалось, особливо вразило те, що грабіжники напали несподівано й серед глупої ночі, неначе у джентльменів, що присвятили себе цьому ремеслу, заведено було валазиги в чужі оселі опівдні, та ще й попередивши про свій намір листом за кілька днів до того.

— А ви, міс Розо, — звернувся лікар до дівчини, — я… — Ну, звичайно, звичайно, — перебила його Роза. — Але нагорі у нас лежить один бідолаха, і тітуся хотіла б, щоб ви його оглянули.

— Аякже, зараз огляну, — сказав лікар. — Я чув, це ваша робота, Джайлзе.

Містер Джайлз, який гарячково розставляв на столі чашки, густо зашарівся і відповів, що ця честь справді належить йому.

— Честь, кажете? — перепитав лікар. — Не знаю, не знаю, може, підстрелити злодія в кухні й справді така сама честь, як покласти супротивника на дуелі на відстані дванадцяти кроків. Уявіть собі, що він вистрелив у повітря, Джайлзе, і вийде, що то була справжня дуель!

Містер Джайлз, якому здалося, що цей легковажний жарт є спробою применшити славу його подвигу, чемно відповів, що не йому, звісно, судити про такі речі, але, на його думку, нападникам було не до сміху.

— Та, їй-богу, це правда! — вигукнув