Спокута - Світлана Талан

Вона підвела голову й у світлі місячного сяйва побачила дідуся Ореста. Злякалася й зраділа одночасно, але від подиву та несподіванки в неї перехопило подих і жінка не могла говорити.

– Навіщо ти, Катрю, покинула рідне гніздечко? – не ворухнувши устами, сумно запитав блідий дідусь.

– Бо… бо… так сталося, – ледь видушила із себе жінка.

– Я просив, навіть благав тебе, Катрю, не покидати рідне село. Чи не попереджав я тебе, що не можна тобі цього робити?

– Вибач, дідусю, – прошепотіла. – Скажи, що мені тепер робити? Як жити далі?

– Чи я знаю? – розвів руками дідусь і зник так само зненацька, як і з’явився.

Натомість замість нього Катерина побачила силует жінки в червоному вбранні, що мерехтіло при місячному світлі. Вона не встигла сказати дідусеві, що причина її невдач не в тому, що покинула рідне село, але зрозуміла, що перед нею сама Богородиця. Від подиву жінка заціпеніла, бо навіть у напівпітьмі бачила, як суворо на неї дивиться Пресвята.

– Ех, Катрю, Катрю, – з осудом у голосі мовила Богородиця. – Колись давно я дала слово Маланці, що всі жінки вашого роду будуть мати надзвичайну вроду. Чи знала ти про це?

– Так, – кивнула Катря.

– Чи знала ти, що всі матері вашого роду будуть наділені великою любов’ю до своїх дітей?

– Так.

– Ти також знала, що гріхи твоїх предків були прощені, але вам, жінкам, потрібно було самим черпати життєві сили на рідній землі?

– Так, дідусь мені розказував, але я… я не зовсім йому вірила.

– Як же так? Чи ти не відчувала, що твоє коріння вросло на батьківському подвір’ї? Чи не відчула, як ти болісно для себе, для своїх рідних його виривала живцем? Чи не всмоктувала ти в себе цілющий сік рідної землі та енергії стихій у селі? Чи не відчувала себе вільною та щасливою, коли ступала босоніж на стежинку, що вела до лісу? Чи не плекало тебе село, викупане в промінні сонця? Там ти мала все, що бажала: красу, кохання, дитинку, люблячих рідних і жагу до життя. Ти відпочивала, працюючи на землі, твою втому змивали чисті води річечки, а травичка, її роса, старезні дуби та крислата груша під вікнами надавали сили. Усе це складало твоє єство. Чому ж ти все це покинула? Чому знехтувала порадами?

– Я… я не знала. Я заплуталася і вже нічого не знаю, – похитала головою Катря.

– Ти втратила зв’язок із рідною землею, а разом із тим і свої життєві сили.

– Що ж мені тепер робити? – з відчаєм запитала Катря.

– Повертати те, що втратила, – відповіла Богородиця тихо, але чітко й розтанула в місячному сяйві.

– Зачекай! – скрикнула Катря, бо хотіла спитати поради, як врятувати сина, але у вікно дивився лише повнолиций місяць.

– Мамо, – Сергій постукав у двері. – Що сталося?

– Н-н-нічого, синку, – розгублено відповіла Катря, все ще шукаючи навколо себе образ Богородиці.

– Але ж я чув, як ти закричала «Зачекай!».

– Щось наснилося.

– Тоді добраніч.

– І тобі, сину.

Тепер уже й Катря, як колись Маланка, не могла збагнути: чи то насправді до неї з’явилася Пресвята Богородиця, чи то було видіння, чи плід хворої уяви, чи наснився сон. Що б то не було, Катерина не змогла вже заснути. З голови не йшли слова «Повертати те, що втратила». А втратила вона все, що мала. Окрім сина, який був стрижнем її життя, її любов’ю та болем. До ранку вона прокручувала в уяві всі почуті слова, аналізувала їх та робила висновки. За ці години Катерина ніби заново пережила своє життя, починаючи з раннього дитинства, і вже під ранок погодилася з тим, що все пішло не так з того часу, коли вирішила покинути рідне обійстя, а зараз, дійсно, не мала сил, щоб виправити ситуацію. Лише тепер подумала, що, можливо, її дідусь Орест мав рацію, коли радив нікуди не їхати.

Коли перші веселі промінці сонця зазирнули до її вікна, Катря вже знала, що робити.

– Сину, – поштовхала Сергія легенько в плече. – Прокидайся, нам треба розробити детальний план.

– Який план? – хлопець спросоння не міг нічого второпати.

– Піди вмийся холодною водою, а я заварю чай. Тоді все обмізкуємо. Добре?

Не бачачи іншого виходу, під впливом минулої ночі, Катерина вирішила скористатися новими паспортами й тікати з міста, щоб розпочати нове життя. Вони із сином розклали на кухонному столі топографічну карту й довго вивчали її, вдивляючись у кожну лісосмугу та круті повороти.

– Ось тут, – указала вона пальцем на карту, – я тебе висаджу, бо тут є поворот, і ти зможеш одразу сховатися серед дерев. До того ж лісосмуга виведе тебе прямісінько до залізничної станції.

– Я не піду без тебе, – уперто повторював Сергій.

– Якщо ж не вдасться зникнути з очей переслідувачів тут, – не звертаючи уваги на зауваження сина, продовжувала Катря, – через два кілометри знову буде такий же стрімкий поворот та лісосмуга. Тобто у нас буде дві спроби. Це не так багато, але й