Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Кілька разів колеги хотіли повести туди й мене, та я презирливо знизал-а плечима й показала їм, що це мене сердить.

Я не гребую найубогішими школярками, зав’яжу їм черевики, витру болото, але цю пихату маленьку ханим-ефенді очі мої не бачать. Правда, вряди-годи я таки діймаю її на уроках, але та, як не дивно, ще дужче липне до мене. Куди я не йду, і вона слідком.

А це сьогодні опівдні біля моїх воріт зупинилося ландо. Я виглянула й здивувалася: ландо Абдуррахіма-паші. Двері відчинив прудивус-ординарець, і з ландо вийшла з виглядом принцеси моя учениця Надіде, а за нею гурт хлопчаків. Переполошилася вся вулиця, вікна зарябіли жіночими головами.

Надіде-ханим привезла мені від своєї старшої сестри листа:

«Муаліме-ханим [86], наш батько, мати і я просимо вас приїхати сьогодні до нас у гості. Вас привезе фаетон, він у вашому розпорядженні».

Я одразу здогадалася, чого вони хочуть: засліпити й мені, як нашим вчителям, очі своїм багатством і розкошами. Перша думка була така: подякувати холодно за високу честь і відіслати назад маленьку ханим разом з її ландо й крутивусом-ординарцем. Але потім мені закортіло трохи провчити цих телепнів і показати, хто я така. Ще в Стамбулі мені доводилося бачити не одного пашу, навіть вельможніших за цього. Отже, сьогодні матиму роботу. Для Чаликушу немає більшої втіхи, як зірвати з когось облудну маску й показати, що під показним величним видом ховається нікчемність і гнилість. Що робити, така я вдалася. Я не дуже погана, люблю простих людей. Але я жорстока до пихатих багатирів. Другий рік уже я сиджу як статечна панночка, та вже сьогодні маю-таки право трохи побешкетувати.

Цього разу я одяглася не так, як завжди, а з шиком, хоч водночас і просто. Дякувати аллаху, у мене ще був темно-синій костюм, якого привіз колись з Парижа дядько Азіз.

Надіде довелося почекати мене таки довгенько. Ще в Б. я вирізала з якогось європейського часопису жіночу голівку з модною зачіскою. Тепер, приладнавши малюнок до люстерка, я прикликала все своє мистецтво до того, щоб зробити й собі таку зачіску. Вийшло, щоправда, дещо більше ніж просто екстравагантно. Здається, було забагато фантазії. Але що мені? Адже я сьогодні актриса й повинна справити враження на цих пишних «провінційних красунь».

Маленькій ханим довелося мене чекати не тільки тому, що я чепурилася. Мені хотілося краще роздивитися в цій бідній темній хатині оту дівчину, котра усміхалася сама собі в люстерко. Соромливо й знічено якось дивилася я на своє обличчя, наче та дівчина була мені чужа. Ніхто не прочитає мого щоденника. Так чому ж не описати всього, як є? Дівчина здалася мені гарною. І що уважніше я придивлялася, то більше переконувалася: саме така врода зваблює людей. Не ті були очі, що в Стамбулі. Тоді Чаликушу мала веселі безтурботні оченята, якісь блакитні, а в них, здавалося, вигравало, пересипане золотими іскрами, прозоре-прозоре світло. Ні, в цих очах виднілася чорна туга, що лишилася від самотніх і тужних ночей, від утоми, суму й дум. Коли ці очі не сміються, то здаються великими й глибокими, мов жива мука. Та варто їм засміятися, як вони вже меншають, з них хлюпоче світло, і здається, що воно котиться по щоках дрібними промінчиками.

Які тонкі й гарні риси обличчя. Вони можуть викликати в людини бажання заплакати. Є в цьому обличчі і якісь вади, та навіть вони приємні. В Текірдазі дядько Азіз не раз говорив: «Феріде, твої брови, як і твоя мова, починаються гарно й тонко, а потім збиваються з дороги». Я дивлюся на ці брови, що починаються, як казав дядько, тонко й гарно. І справді: вони губляться десь біля чола. У мене верхня губа дещо закоротка, і через те видно низку зубів. Здається, що я завжди ледь-ледь усміхаюся. Недаремно Реджеп-ефенді говорив, що я й після смерті сміятимуся.

Я чула, як походжає внизу, вицокуючи підборами, маленька ханим, але не могла відійти од люстра.

Скільки я перемучилася та перегнівалася через оті прізвиська. В Б. мене називали Шовкопрядом, а тут — Гюльбешекер. Та зараз я сама не соромилася називати так дівчину, яка дивилася на мене з дзеркала. Ніжна, мов троянда у квітні з крапелинками роси, ясновида, мов ранкова зоря. Я озирнулася навсебіч, наче боялася, що хтось побачить, і припала до дзеркала. Мені хотілося поцілувати себе саму, свої очі, щоки. Чомусь захвилювалося серце, затремтіли вологі губи. Та ба! Дзеркало теж придумали чоловіки. Людина ні за що в світі не зможе поцілувати свої очі, волосся. Скільки б ти не мучився, тобі пощастить торкнутися хіба що своїх вуст.

Але що я пишу? Сестра Алексі нам казала: «Попівська ряса з людини зробить попа». То, може, й кокетлива голівка робить жінку кокеткою? Гай-гай, які беззмістовні й соромітницькі слова пише ця вчителька!

Так, по двох роках тихого життя я мала право сьогодні розважитися.

В салоні вже сиділи жінки, які, побачивши мене, відразу прибрали, мов небувалі актори, дивної пози»

Я посміхнулася й подумала: «Стривайте, зараз побачите…»

Перш за все вони подивували тому, що я не поцілувала, як інші, поділ сукні дружини та дочок паші, а обмежилася лише звичайним вітанням. Всі так і пере-ізирнулися, а одна літня вже грекиня, либонь, якась звичайнісінька гувернантка з Бейоглу [87], надягла золоті окуляри й обдивилася мене з голови до п’ят.

Я трималася вільно, рухи мої були природні, а в словах було стільки сильної впевненості, що в салоні увесь отой приготований лад зазнав краху, мов корабель у бурю.

У вітальні речі були дібрані без смаку, все тут швидше нагадувало крамницю, напхану багатим начинням, а всі ці ханим сиділи, мов манекени, й смакували з того, що вже ось скільки років бідне місцеве жіноцтво умліває коло них.

Я поводилася вільно й сміливо, навіть занадто, але саме цим мені вдалося звернути на себе увагу всіх гостей, самі ж господині від того вже почувалися теж як незграбні й небувалі гості. Звичайно, я намагалася не переборщити в цій смішній комедії, а трималася в межах природності, аби &тось не допетрав, бува, що це тільки гра. Я дала зрозуміти, що мені не подобаються тут і речі, які вони показують, і як вони це роблять. Мені кортіло роздратувати їх так, щоб вони якомога дужче відчули свою нікчемність і убогість душі. Коли старша донька паші показувала мені картини, я коректно, але недвозначно