Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
— Гаразд, вас повипускаю, але що ми потім скажемо Мунісе, ще одному золотокосому деспоту? Що ж робити, мої маленькі… Скільки б ми не прагли, все одно нам не вдасться звільнитися від цих підступних рудих деспотів раз і назавжди.
Після пташок настала моя черга. В сонячну годину я люблю мити косу холодною водою, а потім сушити її на сонці.
Сьогодні я зробила те саме, а потім здерлася на сливу й підставила мокру голову під лагідний весняний вітерець. Коса в мене була вже довга, майже сягала стану. В Б. я соромилася розповідати жінкам, чому в мене коротка зачіска. Вони вважали це за сором для жінки, навіть за гандж. Я де могла шукала всіляких знадоб, щоб краще росла коса, навіть Хаджі-калфа щось діставав. А потім усі вважали свої ліки найкращими й доводили це тим, що показували на моє густе волосся.
Слива росла біля вікна, де стояли клітки з пташками. Вони теж позирали на сонце намистинками своїх блискучих очей і без угаву щебетали. Я, розхитуючись на сливі, мов на гойдалці, заповзялася з ними пересвистуватися. Але ось мій погляд упав на вікно сусідської хати. І що ж я побачила? Наш сусіда, імам Гафіз Курбан-ефенді стежив за мною. Його круглі хворі очі, що аж гноїлися, поблимували на гладкій пиці, мов дві лампадки в мечеті. Годі й розповісти, що було зі мною! Одне вже — мій вигляд… Боса й у білій блузці з вирізом на спині. Перший рух мій був — якомога швидше закрити груди й шию важкою косою. А вже тоді я, мов мішок, упала зі сливи додолу. Слава богу, хоч не високо сиділа. До моїх вух долинув зойк: «О господи, ой! ой!» Упала я, заболіло мені, а кричав сусід Гафіз Курбан-ефенді.
Цьому імамові,— його імені я не можу вимовити, щоб не засміятися, — було п’ятдесят років. Він тільки й хвалився, що дуже багатий. Жінка ж у нього була молода, гінка, вродлива черкеска. Цій кароокій молодиці було тільки тридцять літ. Ми були з нею гарні сусіди. Це вона взяла сьогодні Мунісе з собою. У самої дітей не було, і вона дуже полюбила малу пустунку, як рідну дитину.
Сьогоднішня пригода зіпсувала мені настрій, мені було соромно імама. Хто його знає, чого соромітницького він надумає.
Я пишу ці рядки, а самій і досі соромно, відчуваю, що вся червонію. От господи! Вже ж і вчителька, а й досі не полишила своїх божевільних витівок. Недаремно Реджеп-ефенді казав: «Не доведи, аллах, але ж прийде й до тебе смерть. Почне імам читати на цвинтарі молитву та й не дочитає, бо ти його й там насмішиш…»
Сьогодні після обіду я мала намір записати в щоденник усе, що сталося за цього півроку. Адже я не бралася за нього з того часу, як ми сюди переїхали.
Я стала край вікна. Виднілася сага й військові будови. Ми тільки тому й оселилися в цьому будиночку, що мені сподобався морський краєвид, а так наша садиба звичайна…
З Б. я хотіла виїхати якомога швидше, а тому пристала на першу пропозицію. Де вже було думати, сподобається мені Ч. чи ні. Не зважала я й на те, що й заробітки тут абиякі. Та, на моє щастя, місце було справді непогане. Тихе, гарненьке військове містечко.
Кого б ви не запитали з місцевих людей про їхнього батька, сина, брата чи чоловіка, вам скажуть, що вони військові. Навіть деякі ходжі служать спеціально у війську: або імамами, або муфтіями [82]. Отже, тут живуть люди, існування яких пов’язане з військом. Наш сусіда Курбан-ефенді, завірчуючи перед службою голову завоєм, одягає також військовий одяг і чіпляє збоку шаблюку.
Мені дуже подобається місцеве жіноцтво — вірне, бідове, життєрадісне, просте й неспесиве. Жінки тут люблять попрацювати, люблять і повеселитися. Тижня не минає, щоб у когось не було весілля. А вже воно разом з різними передвесільними вечорами триває цілий тиждень. Отже, й жінки розважаються щовечора. Спочатку я ніяк не могла второпати, де вони грошей беруть, але потім зрозуміла ті секрети. Наприклад, жінки одягають на весілля одну й ту саму святкову сукню всі десять, а то й двадцять років. А потім ту сукню, чисту, мов нову, одягає вже дочка. Та й розваги в них звичайні. Яка-небудь стара вірменка грає на гармошці. І якщо їй потім подарують тканини або дадуть трохи грошей, вона дуже задоволена.
Так, розваги у них звичайні, та вони більшого й не прагнуть. І чому я не народилася в цьому містечку? Чому б оце й мені не пофарбувати одного дня хною нігті й долоні в колір хурми! Та це вже інше.
Сусіди мене полюбили. Тільки сердяться, що я не ходжу з ними вкупі веселитися. А щоб не подумали, що я горда та пихата, доводиться догоджати їм та допомагати щось зробити чи вдома, чи їхнім дочкам у школі.
Найдужче я люблю тут Вербовий гай. У святкові дні ходити туди не наважуюся, а так після школи увечері беру Мунісе, і ми прогулюємося. У гаю ростуть і чинари. Хто знає, скільки століть вистояли вже вони. Нижнє гілля їм повтинали, лишили тільки верховіття, дерева здаються мені голими. І коли в гаю поночіє, людині починає здаватися, ніби вона ступає під порожню баню, якій немає кінця-краю. Заходить сонце, й пронизані його промінням дерева скидаються на ряди поруйнованих колон. Стоять вони, скільки око сягає. А по той бік річки сади й сади, оточені тинами. Поміж садами в’ються вузенькі стежини. Дивишся на них і мимохіть думаєш, що вони можуть повести людину в якийсь інший світ, де справдяться заповітні мрії.
Садиби місцевих багатирів лежать на Гасталар-тенесі [83]. Назва погана, та живуть тут найщасливіші й найбезтурботніші люди. Коли ми переїхали в це містечко, мені запропонували найняти там гарненьку хату. Тільки довелося відмовитися: зараз я не така багата, як в Б. Треба жити ощадливіше.
Та й наша хата в гарному місці. Це найгамірливіший куточок міста, тут майдан, кав’ярні, крамниці. Наприклад, сьогодні вранці повз наші вікна перейшли, поспішаючи у Вербовий гай, майже всі мешканці. А це вже й повертаються, хоча ще й не пізно. Ось пройшов гурт офіцерів. Назустріч їм йшов поспіхом лейтенант, який одразу ж запитав:
— Чому так рано. Я тільки-но з чергування і ще хочу встигнути туди.
Огрядний, вже не молодий колг-агаси [84], котрого я не раз
