Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
— Абаджим, що людині холод? Хіба ти забула, як я торік зимою сховалася в солому?
Я упоралася біля Мунісе, а самій ще не хотілося лягати. Взяла книжку, лягла на тахту й слухала, як сердито бубонить на даху дощ, завиває в ринві. Ця траурна музика лунає вже два тижні.
Не знаю, скільки минуло часу. Раптом з усієї сили постукали в двері. Хто б це міг бути такої пізньої години?
Одразу відчиняти побоялася, отож перейшла у вітальню й визирнула з джумби [79]. На ганку стояла висока жінка. Вона кутала ліхтар, який тримала в руці, й одночасно ховалася від дощу сама. Світло ліхтаря відбивалося в калюжі.
— Хто там? — запитала я.
Мені відповів тремтячий голос:
— Відчиніть. Мені треба побачити Феріде-ханим.
Я відчинила двері, а сама тремтіла. З того злощасного вечора в Стамбулі незнайомі жінки, приходячи на мій поріг, лякають мене. Варто було мені почути, що мене шукає незнайома жінка, як я вже сподівалася чогось лихого.
Жінка стала на порозі й підняла ліхтар, щоб роздивитися. Я побачила бліде обличчя й сумні очі.
Це обличчя й голос підбадьорили мене трохи. Я навіть не питала, хто вона й чому прийшла.
— Проходьте, будь ласка, — повела я рукою до дверей вітальні.
Жінка боялася забруднити підлогу й пройшла дуже обережно, та сісти не хотіла.
Щоб якось порушити напружену тишу, вона промовила:
— Але ж і дощ… Такий, що й потонути можна…
Я пильно глянула на неї. Було видно, що такий нещасний вигляд вона має не через дощ… Я зрозуміла, що, перш ніж пояснити, чому вона так пізно сюди прийшла, їй хотілося б трошки заспокоїтися. Я нічого не питала.
Перше моє враження було правильне: жінка мала сумирне шляхетне обличчя.
Нарешті я наважилася:
— З ким я розмовляю, ханим-ефенді?
Жінка похилила голову, наче злякалася мого запитання.
— Феріде-ханим, — промовила вона тихо. — Ми трохи знайомі. Правда, ні я вас не бачила ще, ні ви мене.
Вона на мить замовкла, а потім, ніби збираючи силу, додала:
— Я сестра вашого товариша по школі, викладача музики Шейха Юсуфа-ефенді.
У мене завмерло серце. Але треба стояти незрушно…
— Ах так, — промовила я. — Мені приємно з вами познайомитися. Сподіваюся, ваш брат почуває себе ліпше?
Я знаю, з людиною, яка прийшла в такий час і в такому стані, годилося б розмовляти інакше, але що ж я мала їй сказати?
Вона мовчала. Мабуть, не знала, що одказати. Я ж не наважувалася поглянути на неї, а сиділа, похилившись головою. Вона заплакала. Я ще нижче похилила голову, наче скорялася неминучому горю. Жінка здавила собі руками шию, щоб не заридати, й сказала:
— Брат помирає… Надвечір йому стало зовсім погано. Вже шість годин непритомний. До ранку не доживе…
Я мовчала. Що я могла сказати.
— Панно, Юсуф менший від мене на три роки, та він мені — як син. Наша мати померла, як він був ще хлоп’я. І я була ще мала, та довелося стати йому матір’ю. Все своє життя я віддала йому. Я й вдовою стала у вашому віці. Удруге могла вийти заміж, та не захотіла. Як його самого покинути? А він мене полишає, йде від мене… Ви, либонь, запитаєте, нащо я вам все це розповідаю? Не погнівайтеся, що в таку пізню годину прийшла непокоїти вас! Не гнівайтеся й за те, чого я у вас зараз проситиму!.. Не проганяйте мене…
У неї підтиналися ноги, безвольне тіло впало додолу. Я думала, що їй зле, й хотіла підняти її, та вона з плачем билася на підлозі, обіймаючи й цілуючи мої ноги.
Я лагідно відхилила її руки й сказала якомога спокійніше, якщо в таку мить можна було мати якийсь спокій:
— Ханим-ефенді, я розумію ваше горе. Кажіть… Якщо я зможу щось зробити…
В її блідо-голубих заплаканих очах зажевріла іскра надії. Бідна жінка знову здавила руками горло, щоб не заридати.
— Юсуф хворіє вже десятий рік… — врешті спромоглася вона. — Що я не робила, як не вбивалася, хвороба нишком точила його. А з того часу, як він побачив вас… враз почав сохнути… Він же такий вразливий…
Я не втрималася й почала щось заперечувати:
— Присягаюся вам, ханим-ефенді, я нічого поганого не зробила вашому братові… Та й що я сама — поранена душа.
Вона знову припала до моїх ніг:
— Любесеньке… дитя моє… у вас теж є, мабуть, коханий… Тож не погнівайтеся. Я прийшла не скаржитися, присягаюся… І душа в мене не така вже й суха, як може вам здалося. Я його сестра. Роками вживалася в його музику. Я не нарікаю ані на вас, ані на ту зустріч. Він тане мов свічка, та мені ж видно, що вмирає він щасливий. Без жалю, без страху і гірких нарікань. Коли він непритомнів, тоді йому ледь тремтіли повіки, а бліді вуста усміхалися й тихо промовляли ваше ім’я. Юсуф ніколи не розповідав мені своєї пригоди, а вчора взяв мої руки, поцілував кожен палець і, мов дитина, попросив: «Покажи мені її ще хоч раз, абла!»
Заради нього я віддала б усе на світі, але це прохання здалося мені таким, що виконати його не спроможуся. Я гладила рукою його чоло, чуб і втішала: «Одужуй швидше, Юсуфе, і ти сам побачиш її…» Феріде-ханим, як він образився, аби ви тільки побачили. Мовчки одвернувся й заплющив очі. Та хіба це можна переказати словами. А це вже увечері він зовсім знепритомнів, і я побачила, що це все… Я віддала йому своє життя, щастя, ні в чому ніколи не відмовила. І побачила, з якою тугою заплющив він очі… І не дати йому можливості побачити людину, яку він любить понад усе… Мені несила переказати його страждання… Феріде-ханим, учиніть добро!.. Це буде остання краплина води, яку дають людині перед смертю…
Безталанна сестра вже не могла говорити. Вона впала до подолу моєї сукні й залилася слізьми.
Що було тієї ночі, я ніколи не забуду… Вона залишиться в моїй пам’яті мов сон…
Я йшла під дощем за сліпим ліхтарем якимись темними й вузенькими вулицями. Нічого не відчувала, ні про що не думала… Мов листок за водою…
Мене провели у високу й чималу кімнату, повну тіней. На стінах висіли тамбури, уди, скрипки, на полицях лежали флейти. Композитор помирав на широкому залізному ліжку. Ми навшпиньках підійшли до нього. Жовте мов віск обличчя Шейха вже оповив передсмертний спокій. На очах чорніла тінь. Тільки
