Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
— Не біжи, можеш повертатись. Сьогодні у Вербовому гаю не цікаво. Скільки ми не шукали, гюльбешекер [85] не знайшли.
Здається, вояки цього міста над усе люблять гюльбе-шекер. І взагалі це слово на вустах і в старого, і в малого. Треба гадати, це якийсь особливий вид трояндових ласощів. Але сумувати з того, що на святі гидирелез не було трояндового варення, все-таки можуть хіба, що діти!
Так, слово це й справді на вустах і в малого, і в старого, мені довелося навіть кілька разів почути його. Якось я поверталася зі школи, поперед мене йшло кілька бідно вдягнених юнаків. Одного з них чимось прйго-щали, але він весь час відмовлявся:
— Клянусь, не можу… Щойно пообідав. Нічого не йде на душу…
— Так вже й нічого… — вдарив його по плечу товариш. — Може, ти й від гюльбешекер відмовишся?
Хлопець ураз полагіднішав і усміхнувся:
— Еге, гюльбешекер не для моїх губ…
А то ще раз сиділи перед кав’ярнею чоловіки й жартували з хлопчиком-водоносом. Той був хоч і бідний, бо ледь жив на свій заробок, та все-таки завжди привітно й весело сміявся.
— Агов, Сулеймане, коли ж весілля?
— Коли хочете, я хоч сьогодні,
— А житимеш же як зі своїми злиднями?
— Та вже якось житиму… Вмочатиму сухий хліб у гюльбешекер та й їстиму.
Ці жарти чи не щодня повторюються, бо я чула їх кілька разів. Та найдужче здивував мене наш сусіда Гафіз Курбан-ефенді. Він упіймав якось біля воріт Мунісе й, силоміць поцілувавши її в щоку, сказав:
— Але ж і пахнеш ти, як ота гюльбешекер.
З Вербового гаю повертаються вже, мабуть, усі, бо на вулиці стає гамірніше. Ось тоненько регоче Мунісе. Я не бачила цієї пустунки чотири години, а здається, чотири місяці.
Я недавно дізналася, що таке гюльбешекер. Мунісе зустріла у Вербовому гаю наших учительок і сказала, що я хвора. Ті занепокоїлися й зайшли до мене, та не хотіли заходити до хати й довелося їх просити. Одній з них я жартома кинула:
— Може, хоч ви знайшли гюльбешекер. Офіцери ось ішли, то бідкалися, що їм не поталанило.
Та засміялася:
— Ви самі добре знаєте, що й нам не пощастило…
— Чому?
— Бо вас не було з нами…
Я розгублено дивилася на неї, силкуючись усміхнутися:
— Як же це?..
Жінки засміялися, а потім одна здивовано запитала;
— Ви що, справді нічого не знаєте?
— Присягаюся аллахом.
— Ой Феріде, яка ж ти в нас наївна. Таж Гюльбешекер — твоє ім’я. Це тебе так називають наші чоловіки, бо маєш дивне обличчя.
Я розгубилася й не знала, що казати:
— Як?.. Це я… Мене називають гюльбешекер? Отже, це про мене балакали на вулиці хлопчаки, мовляв, умочатимуть хліб у гюльбешекер? Боже мій!
Я від сорому затулилася руками. Адже про мене говорить все місто. Яка ганьба!
Молода вчителька силоміць розтулила мої руки й напівжартома-напівсерйозно сказала:
— Що ж тут образливого? Ви приваблюєте чоловіків усього міста. Така честь випадає далеко не кожній жінці.
Але ж які гидотні створіння ці чоловіки! Вже й у цьому місті я не маю через них спокою. Боже, як же мені тепер поводитися на людях? Якими очима дивиться на сусідів?
1 травня
Я сиділа вдома й перевіряла зошити. Аж це постукали у ворота, і Мунісе крикнула:
— Абаджим, до нас гості!
По кам’яному дворі пройшла якась ханим у чорному чаршафі. Я не могла її впізнати й нерішуче запитала:
— Хто ви, ханим-ефенді?
Почувся сміх, і ханим, мов кішка, кинулася мені на шию. Це була пустунка Мунісе. Вона обняла мій стан і, цілуючи моє обличчя та шию, крутила мене по двору. Так, чаршаф надавав моїй дівчинці вигляду дорослої.
За ці два роки вона дуже виросла, стала гінка, ніжна й грайлива. Вона що не день, то все квітла. Ми були вже однакові на зріст, хоч я досі цього не помічала. Людині, мабуть, нелегко помітити ті зміни, які сталися на її очах. Побачивши мою малу в чаршафі, я засмутилася, хоч треба було радіти. Мунісе помітила мій сум і запитала:
— Що таке, абаджим? Я пожартувала… Тільки, може, образила тебе?
Бідна дитина зажурено глянула мені в очі, наче хотіла якось виправдатися.
— Мунісе, — промовила я, — мені не втримати тебе біля себе навіки. Я бачу, що ти не зможеш… Ти вже й тепер тішишся, коли вплітаєш на весіллях собі в косу золоту нитку. Я розумію, моя дівчинко, що ти хочеш стати нареченою… А тоді ти залишиш мене саму…
Мені стало страшно цих слів. Защеміло серце, а на очах забриніли сльози. Подумки я казала їй: «Мунісе, розрадь мене хоч одним словом». Але неслухняне дівча наприндилося й одказало:
— Що ж робити, абаджим, коли вже так ведеться…
— Отже, ти лишиш мене й станеш жінкою якомусь чужому чоловікові?
Мунісе не відповіла, тільки посміхнулася. Але яка була та посмішка. Підступне жорстоке дівча! Воно вже тепер любить його дужче за мене.
Тоді я повела розмову інакше:
— Гаразд, ти станеш нареченою, але ж до двадцяти років ще так далеко.
— До двадцяти? Чи не забагато, абаджим?
— Ну, хай до дев’ятнадцяти, може, навіть до вісімнадцяти. Тобі смішно? Ти нічого не кажеш, але твоя посмішка промовляє: «Я вже знаю». Слово честі, до вісімнадцяти років я тобі не дозволю.
Пустунка зареготалася — це торгування її тішило.
Мені ж хотілося плакати, і залилася б слізьми, якби було не так соромно. Ці золотаво-русі не бувають вірні. Вони приносять людям тільки печаль.
10 травня
У нашій школі навчається донька багатого паші, звати її Надіде. Дівчинці дванадцять років, та вона вже страшенно пихата. Якось я назвала це миршаве гни-лозубе дівча Надіде-ханим-ефенді. А потім жартома покликала її так ще кілька разів, і це прізвисько так і прилипло до неї.
Надіде живе в найкрасивішій віллі на Гасталар-тепесі. До школи вона приїжджає в ландо свого батька-паші, в супроводі ординарця, у якого довгі вуса, мов баранячі роги.
У мене склалося враження, що ця маленька панночка приїжджає до школи не вчитися, а похизуватися перед убогими школярками або й вчителями. Однокласниці в неї — мов наймички, ба навіть учителі вважають за честь всіляко догоджати манірному дівчаті. Дружина паші вряди-годи запрошує доньчиних вчителів у гості й пригощає їх, а вже ті наввипередки вихваляють розкішну садибу, хазяйчині шати та їжу, якою їх там вітають. Це славослів’я то смішило мене, то викликало огиду. Я зрозуміла, що то за люди, ота родина Абдуррахіма-паші. Купка невігласів, які мають задоволення з
