Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
Бідна жінка, яка ще півгодини тому, здавалося, не знесе цього невимовного горя, виконавши останню волю брата, стала на диво спокійна. Боже мій, яку ж силу носить в собі почуття, що зветься любов! Мов мати, коли будить сина до школи, поклала вона руку братові на чоло й промовила:
— Юсуфе, дитино моя, глянь… До тебе прийшла твоя товаришка Феріде-ханим.
Він нічого не чув, нічого не відчував. Жінку полонив жах. Невже брат помре, не розплющивши очей? Вона знову втратила спокій, плакала й заливалася сльозами.
— Юсуфе, дитино, розплющ очі ще хоч раз. Якщо ти помреш, не побачивши її, я страждатиму все життя.
Жаль пронизав моє серце. У мене підтиналися ноги… В головах композитора стояв якийсь стіл. Я притулилася до нього. Але що це? Я затремтіла. То стояв орган. Серце говорило мені, що тільки чудо може розплющити очі нещасному композитору. Не знаю, може, те, що я надумала, — злочин або великий гріх, тільки цей орган — мов прірва, яка надить у себе, хто тільки гляне туди. Я натисла на педаль і вдарила пальцем по клавішу.
Орган жалібно застогнав, мов уражене серце. Темні кутки кімнати, сази, тамбури, скрипки разом з довгими тінями по стінах затремтіли й відгукнулися таємниче й скорботно. Мені, мабуть, здалося, бо зіниці мої залила сльоза… Але я бачила, як у нього на мить розплющилися голубі очі.
Сестра плакала, припавши головою до ліжка.
Я схилилася над померлим і торкнулася губами заплющених повік, у яких, здавалося, ще було останнє тепло життя. Невже свій перший поцілунок мені судилося віддати погаслим очам померлого?
2 листопада
Цей вечір — останній в Б. Завтра удосвіта ми від’їжджаємо.
Після смерті Шейха Юсуфа-ефенді мені не можна лишатися тут. В місті тільки про мене й балакають.
Скільки разів, коли я рушала до школи або поверталася додому, за мною йшли слідком. Скільки раз перетинали мені дорогу, щоб роздивитися хоч під густим на-пинальцем моє обличчя. І скільки разів мені доводилося чути, як люди казали, навіть не вважаючи за потрібне промовити це тихіше:
— То ж Шовкопряд! Бідний Шейх!..
Я цуралася товаришів. А входила в клас і відчувала, що червонію. і
Досить! Довелося піти до завідувача відділу освіти й сказати, що мені вадить тутешній клімат, а тому хотіла б переїхати деінде.
Решіт Назим, либонь, добре знав усі балачки й не перечив мені, тільки сказав, що в іншому місці роботу знайти важко. Я відповідала, що згодна їхати навіть у гіршу школу й з меншою платнею, аби тільки далі від Б.
За два дні прийшов наказ. Мене посилали в рюштіє міста Ч.
Бідна Чаликушу! Летиш, ніби осінній листок за вітром…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
23 квітня
Сьогодні гидирелез [80] і я сама дома. Правда, не тільки дома, айв усьому місті. Зачинені крамниці, порожні будинки… Всі мешканці ще зранку, прихопивши в кошики їжі, подалися за місто у вербовий гай, щоб засмажити там ягнятко й поласувати свіжиною. Навіть жебрак, який завжди сидів на розі вулиці, через те що його тіпав родимець, не позбавив себе задоволення побути на святі. Набундючившись, жебрак умостився на спині в гамала [81], мовби на возі, й вони влилися в натовп.
Та найдужче мені сподобалися собаки. Ці шельми відчули, що пахне гульками, й пленталися ледь позаду святочного люду. Адже кожний правовірний ніс як не сапетку з їжею, то бодай вузлик.
Мунісе поїхала з дружиною імама. Гафіз Курбан-ефенді був полковий імам й жив коло нас. Мунісе трохи попхикала, не хотіла йти без мене, та я пов’язала хусткою голову й відмовилася:
— Щось мені нездужається. Полегшає, то я прийду сама.
Я, звичайно, сказала неправду, бо почувала себе добре, й настрій у мене був чудовий. Вдома я лишилася через те, що не люблю багатолюдних галасливих свят.
Лишившись сама, я скинула з голови хустку й, мугикаючи якусь пісеньку, почала поратися по господарству.
А так приємно після обтяжливої, я сказала б, чоловічої роботи в школі поратися в хаті.
Поробивши в хаті все, я почала поратися коло пташок. Поприбирала в клітках, поналивала води й винесла їх у сад, щоб пташки побули на сонці. У нас їх ціла зграйка. Коли ми переїжджали сюди, то нам довелося залишити цапка Мазлума синові Хаджі-калфи. Мунісе довго плакала за ним, і я купила їй пташок: хай, думаю, дитина не тужить. А невдовзі я й сама захопилася пташками. Ось тільки сусідський рудий кіт не дає бідним пташкам ані хвилини спокою. Тільки-но винесу клітки в сад, як котюга плиг — і сидить перед ними. Глянеш — то такий тихий та сумирний. Сидить і ніжно позирає на пташок своїми зеленими очима, ніби співчуває. Або візьме та почне воркотати, ледь-ледь трясе бородою. Подивишся й подумаєш, чи не розмовляє з ними. Сьогодні я вийняла одну пташину з клітки й піднесла коту до носа, мовляв: «Ану ж, що робитиме?» Як же заворушилася шерсть у цього підступного створіння, наче тобі вітер подув. Зелені очі аж зайнялися, а з м’якесеньких лапок вилізли пазури. Кіт вже готовий був ухопити пташину, а вона ж, бідна, склавши крильця, увібрала в себе голівку й так тремтіла, так тремтіла… Я вхопила другою рукою кота за шкірку й сказала:
— Коли подивитися, як ти зорієш своїми лагідними зеленими оченятами, то можна подумати, що в тому погляді тільки мрія про небо та анголів. Та насправді ти тільки й зириш, аби уп’ястися пазурами в це нещасне створіння. Може, ні? Дивися ж, як я помщуся тобі!
І я розправила пальці. Крихітна пташинонька стрепенулася й одразу ж присіла, мов не вірила, що вже вільна. А потім защебетала й знялася в повітря. Я ж підвела рукою котячу голову до себе й засміялася глумливо йому в очі, котрі здивовано й жалісно стежили за пташиним летом.
— А що, вхопив пташку, рудий підступнику?
Я вся пройнялася якоюсь великою радістю, наче помстилася не тільки цьому котові, а всьому зеленоокому поріддю, що докучає бідним маленьким пташкам.
Тільки мою радість урвало жалібне тьохкання інших пташок. Насправді, вони, мабуть, і не скаржилися, тільки мені все так і вчувалося в тому щебетанні прохання цих бідолашних крихіток: «Чому б тобі не зробити й нас щасливими, як нашу товаришку?»
Я, скорившись заклику серця, волі, якої несила не слухатися, підійшла до клітки, щоб повипускати на волю геть усіх. Та раптом згадала
