Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
— Навпаки, з задоволенням, ханим-ефенді,— одказала я безцеремонно, і, не давши їй можливості назвати моє ім’я, промовила сама: — Феріде Нізаметтін, один з незначних офіцерів армії освіти.
Юний капітан не спромігся триматися й далі так само красиво й зухвало. Але хіба не так і повинно було статися? Вчителька початкової школи, людина з посадою такої малої ваги, кілька днів тому розмовляла з робітником, а сьогодні знову побачила його й не збожеволіла. А він же сьогодні сяяв, мов сонце, він сьогодні був прекрасний, мов казковий принц. Дивно, як тут можна дівчині не знепритомніти від хвилювання?
Та сталося навпаки: розгубився він. Капітан, певно, погано знав усі тонкощі церемонії вітання, якому нас тільки й навчали в пансіоні, наче це було найістотніше… Він метнув руку вгору, мабуть, хотів привітати мене на військовий лад, але схаменувся, одвів руку донизу й надумався подати її мені для потиску, тільки ж побачив на ній рукавичку й щосили одсмикнув до себе, наче вона зайнялася в бідолахи вогнем.
Я щось п’ять хвилин побалакала з ним про се, про те, але він, зустрічаючись зі мною поглядом, соромливо одводив свої очі вбік. Мабуть, згадував, як в одежині наймита просив у мене води. Але я прикидалася, ніби нічого не пам’ятаю, а бачу його уперше.
Невдовзі я повернулася з Неріме-ханим до салону, де господиня, вагаючись, запитала мене:
— Феріде-ханим, ви, звичайно, упізнали Іхсана?
Отже, й вона знала про той випадок у шкільному саду.
— Так, — одказала я просто.
— Може, ви щось думаєте таке. Я вам розповім усю правду. Іхсан побився з товаришами об заклад. Юність… буває…
Я з подиву аж рота розкрила, але не змовчала ж і сказала:
— Ханим-ефенді, але чому?
Неріме-ханим почервоніла і, щоб приховати знічення, засміялася:
— Ефендім, офіцери зустрічають вас, коли ви виходите зі школи, й передають, що ви надзвичайно вродлива. Ми зі Стамбула і, звичайно, не сприймаємо це, як тутешні мешканці, за образу. Та й ви теж, чи не так, моя красуне? Іхсан побився об заклад, що знайде таки привід, щоб побачитися з пані вчителькою. Того дня він не погидував одягти робочу одежину й виграв заклад. Диво, та й годі…
Я мовчала. Бідна Неріме-ханим чудово розуміла, що її слова боляче вразили мене.
Остання дія сьогоднішньої дуже дивної комедії відбулася знову в салоні. Звістка про мою зустріч з Іхсаном дійшла туди раніше, ніж ми. Про це говорили обличчя всіх дам.
Господиня дала їм нишком знак, і всі вийшли з салону, лишилися тільки вона сама, я та Неріме-ханим.
Господиня, дещо вагаючись, почала:
— Як вам сподобався Іхсан?
— Здається, дуже гарний юнак, ханим-ефенді.
— Так, і з лиця гарний, і освіта непогана. Зараз його посилають у Бейрут на вищу посаду.
— Як славно! Адже й справді вродливий, милий юнак. І освіту, здається, одержав непогану, як ви вже сказали…
Мати з донькою перезирнулися, не знаючи, дивуватися їм чи радіти, отож ханим-ефенді захихотіла:
— Хай тебе сподобить аллах, дочко! Ти полегшила мені роботу. Я Іхсанові молочна мати, він мені — як рідний, на моїх руках виріс. Дякувати аллаху, що ти розумна та розважлива, бо з молодими дівчатами так важко говорити відверто. Я хочу, щоб аллах вам допоміг стати дружиною Іхсана. Ви йому дуже припали до душі. А що й вам він сподобався, то вже хай аллах пошле вам долі. Візьмемо для нього на місяць відпустку та й відбудемо весілля тут, га? А вже потім поїдемо до Бейрута.
Я ще раніше передчувала, нащо гралася ця комедія.
І справді смішна пригода, та мені чомусь стало сумно: мене сватають на чужині й не питають моєї волі… Та я утрималася, і ніхто нічого не помітив.
— Ханим-ефенді, це для мене велика честь. Я вам щиро дякую, і Іхсан-беєві теж. Але це неможливо…
— Чому, дочко? — вигукнула ошелешена господиня. — Адже ви щойно самі казали, що Іхсан вам сподобався, що він вродливий…
Я посміхнулася:
— Ханим-ефенді, я й зараз скажу те саме. Іхсан-бей і справді вродливий і жаданий юнак. Але зважте самі. Хіба я б говорила так відверто про всі його переваги й чесноти, якби хоч на мить навіть подумки припускала можливість нашого шлюбу. Хіба б тут не було для молодої дівчини забагато волі?
Мати з дочкою перезирнулися знову. Запанувала тиша. Потім Неріме-ханим ухопила мою руку:
— Феріде-ханим, тоді хай це буде ваша неостаточна відповідь. Для Іхсан-бея це таке горе,
— О, Іхсан-бей такий красень, що за нього вийде будь-яка дівчина.
— А він марить тільки вами. Нам довелося сказати, ніби він побився об заклад. Але це не так. Бідний хлопець вже ось десять днів журиться, та все одно: «Я не відмовляюся від неї… Краще померти… Я візьму тільки її».
Я відчула, що Неріме-ханим буде вмовляти мене довго, а тому чемно, але рішуче сказала, щоб дозволили мені попрощатися, бо їхня пропозиція просто неможлива.
Неріме-ханим була пригнічена.
— Ненечко, — мовила вона до матері якось втомлено, — скажи все Іхсанові сама, бо в мене язик не повернеться. Він і на мить не припускав, що Феріде-ханим відмовиться. Як йому тепер буде…
Ой ці чоловіки! Всі такі самозакохані, такі горді. І нікому з них і на думку не спаде, що серце є й у нас, а в ньому ми плекаємо свою мрію.
Коли я на ландо паші приїхала додому, Мунісе ще була в сусідів. Я не роздягалася, мені хотілося ще раз глянути на себе в дзеркало. Воно скидалося на пригаслий місячний промінь, в якому химерно вимальовувалася моя постать. Мій синій костюм здавався сніжно-білою сукнею, довгий поділ якої губився десь у темряві.
Я вхопила голову в руки, та якраз у ту мить ускочила в хату Мунісе:
— Абаджим!
Я потягнулася до неї руками, наче просила допомоги, хотіла сказати «Мунісе», а з губ зронилося інше ім’я… Ім’я мого ворога, котрого я так ненавиджу.
11 травня
На цьому тижні мені таланить. Оце ще не охолола після вчорашньої комедії, як стала героїнею сьогоднішньої. Але сьогоднішня ще в тисячу разів смішніша і огидніша за вчорашню.
Опишу все, як було. Дія відбувалася внизу, в нашій вітальні. До мене в гості завітала дружина Гафиза Курбана-ефенді. На ній багатий чаршаф, який вона одягає тільки на весілля, на шиї кілька разків дукачів. І разом з тим вона в якомусь дивному настрої, а очі аж заплакані. Починаємо по-сусідському розмовляти.
Я:
— Ви, либонь, кудись у гості йдете?
Вона:
