Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

— І він свого слова дотримує! — розсміявся хан Джанібек Гірей, а за ним і всі його вірнопіддані, так само вигодувані або виховані жінками з народів-рабів великого хана.

Розділ сьомий

— ...Улуг Йортнінг, ве Техти Кириінінг, вє Дешти Кипчак, улуг хани![183] — вигукнув Амін-мурза і додав мовою урусів: — Така воля унікальної перлини султанату, вершника, подібного до Сама, Рустема і Есфендіяра на полі брані Газі, хана Джанібека Гірея, сина Шакая Мубарека Гірея.

Присутні вклонилися волі «унікальної перлини». Амін-мурза глянув на схилені чалми і вже витягнуті зі скринь з нагоди спекотного дня тах’ї[184]. Потім дихнув на чималий камінь, вправлений у масивний юзюк[185], подарунок великого хана, і, щось приємне бурмочучи, пішов собі.

— Навіщо такі витрати? — зітхнув головний доглядач взуттєвого базару благодатного міста Кафа товстун Камбас-ага. — І якої він думки про себе, цей татарський мурзик? Фортеця Кафа, порт і місто — під управлінням сонцесяйного султана!

Одразу ж до його вуха припав сухорлявий помічник:

— Ти ж чув, поважний Камбасе-аго, що волю татарського хана ствердив наш незрівнянний кафанський паша! Тож...

Помічник багатозначно розвів руками і низько вклонився.

— Гаразд. Нехай так і буде, — позіхнувши, погодився ага і поспішив у тінь чайхани, залишивши свого худого помічника виконувати завдання.

Після того як сферичний зад Камбаса-аги зник за залізними ґратами дверей, помічник узявся до роботи: почав роздавати накази цирульнику, хамамнику[186], вірменському торговцю одягом і взуттям Багдасару, зад якого був не менш розкішним, ніжу Камбаса-аги, і, звісно, похмурому доглядачу Балату, батіг якого відчули на власній шкурі тисячі рабів, що були продані на території взуттєвого базару Кафи — найбільшого базару з продажу невільників із земель Кяфіристану.

— Слухайте і виконуйте! Ці козаки повинні постати перед очима великого падишаха славетних осман приниженими негідниками. Такими, якими вони і є! Але це не означає, що очі незрівнянного нашого повелителя, його ніс і вуха мають потерпати через цих ґяурів. Усіх чотирьох слід віддраїти від їхньої чорної землі...

— Слухаю і корюся, — вклонився хамамник.

— ...Цьому — бороду зголити. Не пам’ятаю я озу казиків із бородами. Це ті, з берегів Тана[187], полюбляють вошей у бороді шукати, а в цього повинні бути вуса. Отакі!..

— Як вийде... — почав було цирульник, але відразу стулив пельку.

Помічник головного наглядача навіть голови не повернув — лише хитнув пальцем і продовжив:

— Цей, із плямою під губою... Ох і собача морда! Справжній чортів козак. Та й чуб знатний. Точнісінько як у яничарського аги. Нехай так і буде. А це що в нас? Очам не вірю! Пика, як у караїмів[188], але ще огидніша. Бачив таких у порту Галати[189]. Ти жид?

Йонатан приречено кивнув.

— І який із жида козак? Не знаєш? І я не знаю. А маєш бути козаком, якщо сказано, що п’ятеро повинні постати перед нашим падишахом. Добре, що волосся довге. Поголити і залишити жмут. Зійде за козацький чуб. Вуса... Хай як є. Так, а цей? Міцний козак! Справжній! Ось тільки де твій чуб, га, козаче? Мовчиш? То й добре. Кучерики ці чорні зрізати, поголити. І, звісно, залишити чуб, який вийде. Гаразд. Що ще?.. Собака ти, Багдасаре. Мовчиш, і я мало не забув. У тебе гори козацького одягу. Знаю, що скуповуєш і платиш, як за лахміття. Тож порийся у своїх горах і одягни цих козаків як слід, але без надмірностей! А ти, Балате, за всім простеж. Не шкодуй цих ґяурів, якщо треба — карай, але щоб дожили до Стамбула і самі дійшли до брами Топкапи[190]. А я... Піду ляжу. Ця спека сушить і без того висохле в роботі моє тіло.

Увечері в тісну нору — із заґратованими дверима на стелі — спустили дерев’яний короб із п’ятьма мисками рідкої вівсяної каші, трьома великими коржами і глечиком з водою. Брати Звані одразу ж заволоділи вмістом короба і накинулися на їжу, розділивши її тільки з паном Дзевульським.

Уже майже доївши руками свою кашу, пан Бродський несподівано подобрішав і кинув шматок коржа Йонатану.

— Це не від серця і душі. Це тобі за мій живіт. Голодував він два дні й мучив мене. Та щойно я побачив, який із тебе вийшов відважний козак, він весь аж затрусився від реготу. Ось тільки каша його й заспокоїла. А чуб! Це ж... — І пан Бродський знову залився сміхом.

— Перший жид-козак на моїй пам’яті, — наминаючи кашу, зауважив пан Дзевульський.

— Та й у тебе, ляше, комічний вигляд. Немов тільки вчора записали тебе в курінь на Січі, — зауважив пан Ковальський. — Героїчний у нашого шинкаря вигляд. Нічого не скажеш. Але дарма ви, брате Званий і пане Дзевульський, так потішаєтесь. Бачив я в походах козаків-іудеїв. Хоробрі воїни і добрі товариші. Один із них мене навіть урятував, коли... Але про це якось іншим разом. Ось візьми... Як тебе там?

— Йонатан, — зі сльозами вдячності на очах узяв миску з кашею шинкар.

— А що з цим? — кивнув на Івана пан Бродський.

Не сказав пан Ковальський. Відійшов сердито в інший кут і почав вибирати кашу шматочком коржа.

— То так і буде!

Пан Бродський кашу з п’ятої миски розділив на трьох, частину перелив собі, другу — братові Званому, а третю — ляхові. Навіть води пошкодували для того, хто зрадив їх, а ще козаків, покійного гетьмана, але що більш сумно — свою землю і православну віру. Ні про що не хотілося говорити. Кожен із братів Званих і пан помічник комісара тяжко переживали все, що з ними трапилося.

Особливо гірко стало після того, як пан Бродський нагадав розмову під Києвом, у якій пан Ковальський наврочив поїздку до Стамбула.

— ...Так ми і до твого Єгипту доберемося, — сказав він, коли почув слова Аміна-мурзи ввечері того клятого дня, коли дурень (тепер мали повне право так величати козака Сірка) Іван вихвалявся мечем перед ханом, але не тим, до якого так довго і хитро прагнув.

Почувши ті слова, милостиво всміхнувся мурза.

— Ви мені до смерті будете вдячні за те, що я просив великого хана не віддавати вас катові. Навіщо ви мені в дорозі з поламаними кістками і всі