На дорозі - Джек Керуак
Я запитав, яким чином він опинився у Ел-Ей у 1944-му.
– Мене заарештували в Аризоні, тюрма там була найгіршою тюрмою в моєму житті. Я мав утекти і задумав найкрутішу втечу свого життя, а щодо втеч, розумієш, усе загально. У лісі, знаєш, я повз через болота – он там навколо гірських країв. Гумові шланги і все таке, на мене чекала випадкова смерть, я мусив пробратись через ліс по хребту, щоб триматись подалі від стежок і доріг. Мені треба було позбутись одягу з каталажки, і я дуже майстерно вкрав сорочку й штани на заправці біля Флагстафа, за два дні приїхав у Ел-Ей одягнений, як працівник бензоколонки, пішов на першу ліпшу станцію, влаштувався на роботу, знайшов собі кімнату, поміняв імя (Лі Бульє) і провів цілий неймовірний рік у Ел-Ей, враховуючи цілу компанію нових друзів і дуже шикарних дівчат, цей сезон закінчився тоді, коли однієї ночі ми всі їхали по Голівудському бульвару, і я сказав своєму товаришу потримати кермо, поки я цілував дівчину – я був за кермом, розумієш – а він мене не почув і ми врізались прямо в стовп, хоч їхали ми тільки двадцять, і я зламав свій ніс. Ти ж уже бачив мій ніс -кривий грецький горб ось тут. Після того я поїхав у Денвер і тієї весни познайомився з Мерілу біля лимонадного фонтанчика. Ох, чувак, їй було лише п'ятнадцять, вона була в джинсах і просто чекала, щоб її хтось підібрав. Три дні та три ночі розмов у готелі Туз, третій поверх, південно-східна кутова кімната, священні хвилини в тій кімнаті та святі сцени мого життя – тоді вона була така мила, така молода, гмм, ах! Але ж, ти подивись туди вниз, гоп-гоп, купа старих волоцюг навколо вогню біля колій, хай їм чорт. – Він майже зупинився. – Бачиш, я ніколи не знаю, чи мій батько там чи ні. – Біля колій, перед вогнищем, погойдувались якісь постаті. – Я ніколи не знаю, питати чи ні. Він може бути де завгодно.
Ми їхали далі. Десь позаду або попереду нас, у великій ночі, його батько лежить п'яний під кущем, у мокрих штанях, сірка у вухах, рани на носі, можливо, у волоссі кров, і місяць світить на його тіло.
Я взяв Діна за руку.
– Ох, чувак, ми справді їдемо додому. – Нью-Йорк вперше стане його постійним домом. Він аж тремтів; він не міг дочекатись. – Ти тільки подумай, Селе, коли ми приїдемо в Пенсі, ми почуємо цей шалений східний боп від усіх дискжокеїв. Гей, лети, старе судно, лети!
Феноменальна машина примушувала вітер ревти; рівнини розгортались, немов рулони паперу; машина незадово-лено відкидала позаду себе гарячу смолу – царське авто. Я відкрив очі назустріч світанку, що розгортався, наче віяло; ми летіли прямо на нього. Кам'яне зосереджене обличчя Діна, як завжди, було нахилене над панеллю приладів з власною кістлявою метою.
– Про що ти думаєш, старий?
– Аха-ха-ха-ха, та все те саме, знаєш – дівчата, дівчата, дівчата.
Я заснув і прокинувся сухого, спекотного недільного ранку в липневій Айові, а тим часом Дін усе їхав і їхав, не знижуючи швидкість; він підкорював повороти кукурудзяних полів Айови на швидкості мінімум вісімдесят, а прямі шматки, як завжди, їхав 110, якщо рух з обох боків не примушував його триматись лінії та повзти жалюгідні шістдесят. Коли випала нагода, він вилітав уперед і обганяв з десяток машин та залишав їх за собою у хмарі пилу. Якийсь божевільний на новенькому «Бьюїку» все це побачив і вирішив із нами поганятись. Коли Дін збирався обігнати машину, цей хлопець пролетів повз нас, посигналив і заблимав задніми фарами, роблячи нам виклик. Ми погналися за ним, немов велетенський птах.
– Тепер чекай, – сміявся Дін, – я подражню цього сучого сина з десяток миль. Дивись.
Він дозволив «Бьюїку» проїхати вперед, а потім урізав і дуже некультурно його наздогнав. Божевільний «Бьюїк» шаленів; він витиснув сто. Ми змогли його роздивитись. Він був схожий на чиказького хіпстера, який подорожує з жінкою достатньо дорослою, щоб бути – і, напевно, так воно й було – його матір'ю. Один Бог знає, чи вона скаржилась на його їзду, але він гнав далі. Його волосся було темне й дике, італієць зі старого Чі; він був у спортивній сорочці. Може, йому в голову стукнуло, що ми були новою бандою з Ел-Ей, яка вривається в Чикаго, може, хлопці Мікі Коєна, лімузин саме так виглядав і номер був каліфорнійський. Загалом, це були дорожні розваги. Він страшенно ризикував, щоб їхати перед нами; він обганяв машини на поворотах і ледве вивертався від вантажівок, які з'являлись на шляху. Ми так проїхали вісімдесят миль Айови, і гонитва була настільки цікавою, що я навіть не встиг перелякатись. Згодом божевільний тип здався, зупинився на заправці, напевно, за наказом старої дами, а ми задоволено пролетіли повз них. Ми погнали далі, Дін без сорочки, я з ногами на панелі, а студенти спали позаду. Зупинились поснідати в забігайліці, якою керувала білява жіночка, котра дала нам особливо великі порції картоплі, а церковні дзвони лунали з містечка поблизу. І знов ми були в дорозі.
– Діне, не їдь так швидко вдень.
– Не хвилюйся, чувак, я знаю, що роблю.
Мене почало пересмикувати. Немов Янгол Жаху, Дін обганяв ряди машин. Він ніби підштовхував їх, аби втиснутись. Він дражнив їхні бампери, крутився, пхався й вихилявся, щоб побачити поворот, потім йому піддавалась наша величезна машина, і він ішов на обгін, і завжди на волосинку від біди ми поверталися у свій ряд, поки інші машини вишиковувались у протележному напрямку; мене й далі пересмикувало. Я більше не витримував. Украй рідко зустрічається пряма ділянка шосе в напрямку Небраски в Айові, та коли ми нарешті на один із них потрапили, Дін знову їхав свої 110, а повз мене пролетіло декілька сцен,
