Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
«Чого ти хочеш?» — запитував чийсь ворожий голос. Джеймс пришвидшив крок, намагаючись утекти. Йому здавалося, що його мозок — це лабіринт, в якому за кожним поворотом починається непроглядна алея, що веде в туман над безоднею. Джеймсові здавалося, що він біжить, а крихітний острівець безпеки тимчасом зменшується, тому зовсім скоро навколо мали залишитись тільки непроглядні алеї. Це було схоже на вулиці, якими Джеймс ішов — їх дедалі більше затягувало жовтим серпанком.
«Навіщо цьому просторові зникати?» — панічно думав Джеймс. Він жив таким чином усе своє життя: вперто фокусуючи погляд на тротуарі попереду, майстерно уникаючи поглядів на дорогу, кутки, відстані, поверхи. Він ніколи не мав наміру кудись рухатися, йому не хотілося поступу, не хотілося ярма прямих ліній, він ніколи не прагнув підбивати підсумок прожитих років — що там рахувати? Яким чином він дійшов туди, куди не збирався іти, де не було вже можливості ні нерухомо стояти, ні переміститися деінде?
— Дивись, куди йдеш, братіку! — прогарчав якийсь голос, і чийсь лікоть відштовхнув Джеймса. Виявилося, що він зіткнувся з якоюсь великою смердючою постаттю. А ще з’ясувалося, що він біг.
Джеймс уповільнив кроки і подумки відзначив вулиці, які вибрав для своєї довільної втечі. Йому не хотілося знати, що він повертається додому, до дружини. Цю алею теж затягнув туман, але іншої не залишалося.
Щойно побачивши, як мовчазна, стримана постать Шеріл звелась на ноги, коли він увійшов до кімнати, Джеймс зрозумів, що це навіть небезпечніше, ніж він дозволяв собі думати, і що він не знайде тут того, чого хотів. Але небезпеку він сприймав, як сигнал: перекрити свою здатність бачити, усунути розмірковування і рухатись у невизначеному напрямку, спираючись на неписані правила, згідно з якими небезпека залишалася несправжньою завдяки його законному праву її не бачити. Так, ніби сирена всередині не застерігала його, а збирала в себе туман.
— Так, я повинен був відвідати важливий діловий бенкет, але передумав, бо захотів повечеряти разом з тобою, — сказав він, ніби роблячи комплімент.
У відповідь Джеймс отримав лише:
— Розумію.
Його роздратували її байдужість, її бліде закрите обличчя. Роздратувала спокійна впевненість, з якою вона інструктувала слуг, а згодом — освітлена свічками їдальня, і вигляд дружини з протилежного кінця досконало сервірованого столу, і дві кришталеві вази з фруктами у срібних дзбанах з льодом, що стояли між ними.
Найбільше Джеймса дратувала її врівноваженість. Вона перестала бути маленькою недоречною дивачкою, розчавленою розкішшю їхньої резиденції, дизайн якої створив відомий митець. Тепер вона всьому цьому відповідала. Шеріл сиділа за столом так, наче була тією господинею, яку й належить мати цій залі. Вбрана у вишуканий халат з червонаво-брунатної парчі, колір якої так пасував до її волосся. Сувора простота крою слугувала єдиною прикрасою. Джеймс віддав би перевагу брязкоту браслетів і пряжок зі штучного кришталю, що вона їх колись носила. Її погляд непокоїв, це тривало вже багато місяців: він був ні товариський, ні ворожий, натомість — пильний і запитальний.
— Я сьогодні залагодив велику справу, — чи то вихваляючись, чи виправдовуючись, сказав він. — Справу, що охоплює весь континент і півдюжини різних урядів.
Він усвідомив: той трепет, захоплення, жагуче зацікавлення, якого йому так праглося, залишилось у дівчинки з маленької крамнички, якої більше не існувало. В обличчі його дружини нічого цього не було. Навіть злість, навіть ненависть були бажаніші, ніж цей рівний, пильний погляд. Погляд, гірший за обвинувачення: він допитував.
— Що за справа, Джиме?
— Тобто — що за справа? Чому ти запитуєш з такою підозрою? Чому відразу починаєш усе вивідувати?
— Вибач. Я не знала, що це конфіденційно. Ти не мусиш мені відповідати.
— Це не конфіденційно, — він зачекав, але вона мовчала. — Ну? Ти більше нічого не скажеш?
— Ні, — просто відповіла вона, ніби бажаючи справити йому приємність.
— Отже, тобі геть нецікаво?
— Але я думала, ти не хочеш це обговорювати.
— Не будь же така хитра! — гаркнув він. — Це бізнесова угода. Саме те, що ти обожнюєш! Великий бізнес. І ця справа більша, ніж усе, про що можна мріяти. Інші віддали життя, накопичуючи свої статки, пенні до пенні, а я отримав усе отак, — він клацнув пальцями, — просто так. Це найспритніший трюк на світі.
— Джиме, трюк?
— Угода!
— І ти її досягнув? Сам?
— І не сумнівайся! Той жирний дурень, Оррен Бойл, не зміг би провернути її навіть за мільйон років. Для цього потрібні знання, вміння, координування, — він зауважив проблиск зацікавлення в очах Шеріл, — і знання психології.
Зацікавлення зникло, але Джеймс нерозважливо продовжував говорити.
— Доводиться знаходити спосіб, щоб підібратися до Веслі, водночас не дозволяючи іншим поширювати на нього негативний уплив; щоб зацікавити містера Томсона, але не розповісти йому занадто багато; щоб залучити до справи Чіка Моррісона, але не допустити Тінкі Голловея; облаштувати все так, щоб правильні люди організували кілька вечірок для Веслі у відповідний момент і… Скажи, Шеріл, у нас вдома є шампанське?
— Шампанське?
— Чи могли б сьогодні влаштувати щось особливе? Могли б відсвяткувати разом?
— Звісно, Джиме, ми можемо випити з тобою шампанського.
Вона задзвонила у дзвоник і віддала розпорядження у своїй дивній, неживій, некритичній манері — Шеріл ретельно виконувала найдрібніші Джимові бажання, натомість про власні ніколи не казала.
— Здається, тобі не дуже цікаво, — сказав він. — Та байдуже, бо що ти знаєш про бізнес? Ти ж не здатна зрозуміти справ такого великого масштабу. Зачекай до другого вересня. Зачекай, коли вони про все почують.
— Вони? Хто?
Він зиркнув так, наче вибовкнув щось небезпечне.
— Ми організували таку структуру, в якій ми — я, Оррен і ще кілька друзів — будемо контролювати всю промисловість на південь від кордону.
— Чию промисловість?
— Чию ж… народну. Це не якась старосвітська погоня за особистим прибутком. Ця справа має особливу місію — ґрунтовну, патріотичну; вона полягає в управлінні націоналізованою власністю різних Народних Республік Південної Америки. Ми будемо вчити їхніх робітників, як користуватися сучасною технікою на виробництві, допомагатимемо тим, хто ніколи не мав привілеїв і шансів, будемо…
Він несподівано замовк, хоча Шеріл не відводила від нього погляду.
— Знаєш, — мовив він, прохолодно засміявшись, — якщо тобі аж так важливо приховувати,
