Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Потім відбулася камерна вечірка з коктейлями у приватній залі бару, стилізованого під льох, хоча й розташованого на даху хмарочоса. Це неформальне погуляння організував він сам, Джеймс Таґґарт, для директорів недавно створеної компанії — «Корпорації сусідської підтримки та розвитку». Оррен Бойл був президентом цієї компанії, а витончений, граційний і надзвичайно активний чоловік з Чилі обіймав посаду підскарбія. Це був сеньйор Маріо Мартінез, але Таґґартові весь час кортіло назвати його сеньйором Каффі Мейґсом, настільки ці двоє нагадували один одного за духом. Під час вечірки всі розмовляли про гольф, кінні перегони, яхти, автомобілі та жінок. Не було потреби згадувати про те (адже інформація була всім відома), що «Корпорація сусідської підтримки та розвитку» володіла ексклюзивним правом двадцятирічної «управлінської оренди» на всю промисловість Народних Республік Південної Півкулі.
Останньою подією цього дня стала велика вечеря вдома у сеньйора Родріґо Ґонзалеса, дипломатичного представника Чилі.
Ще рік тому про сеньйора Ґонзалеса ніхто навіть не чув, але він став знаменитим завдяки вечіркам, які організовував останніх півроку, з моменту свого прибуття до Нью-Йорка. Гості описували його, як прогресивного бізнесмена. Він втратив усе власне майно — так казали, — коли Чилі, перетворюючись на Народну Республіку, націоналізувало приватну власність — за винятком тієї, що належала громадянам відсталих, не народних країн, як Аргентина, наприклад. Однак Ґонзалес обрав розсудливість і приєднався до нового режиму, подавшись служити своїй країні. Його домівка в Нью-Йорку займала цілий поверх ексклюзивного житлового готелю.
У Ґонзалеса було товсте отупіле обличчя й очі вбивці. Спостерігаючи за ним на сьогоднішньому прийнятті, Таґґарт дійшов висновку, що цьому чоловікові недоступні жодні почуття. Здавалося, крізь гойдливі шари його плоті може непоміченим пройти лезо ножа, хоча в тому, як він торкався ступнями розкішної поверхні своїх персидських килимів, як пестив поліровані бильця крісла, як охоплював губами сигару, було щось хтиве, майже непристойне. Його дружина, сеньйора Ґонзалес, — дрібна, приваблива жінка, не аж така вродлива, як сама себе вважала, та все ж обдарована репутацією красуні завдяки бурхливій нервовій енергії та химерній манері розслабленої, теплої та цинічної самовпевненості, яка, здавалось, обіцяла що завгодно і пробачала кожному. Було відомо, що особлива галузь торгівлі, яку представляла ця жінка, становила головний актив її чоловіка, — адже у наш час люди торгують не товарами, а послугами. Спостерігаючи за нею серед гостей, Таґґарт отримував задоволення, намагаючись угадати, яких угод було досягнуто, які накази підписано, які промислові підприємства знищено в обмін на кілька випадкових ночей, що вони більшості з цих чоловіків не надто були й потрібні — про них, переважно, не дуже довго і пам’ятали. Джеймс нудився під час вечірки: серед присутніх було щонайбільше шестеро осіб, заради яких він тут з’явився, та й із тими розмовляти не було великої необхідності. Вистачало просто засвітитись тут і обмінятися кількома поглядами. Мали саме подавати вечерю, коли Джеймс почув те, на що сподівався. Сеньйор Ґонзалес обмовився (дим його сигари кружляв над кількома чоловіками, які скупчились навколо крісла), що згідно з угодою, яку було підписано з Народною Республікою Аргентиною, Народна Республіка Чилі націоналізує майно «Міді д’Анконій» вже 2 вересня, менш як за місяць.
Усе було саме так, як очікував Таґґарт. Неочікуване почалось тоді, коли, почувши ці слова, йому нестерпно захотілося звідти піти.
Здавалося, він просто нездатен витримати нудьгу цього прийняття, — ніби досягнення вечора слід відсвяткувати інакше. Джеймс вийшов у літні сутінки вулиць, почуваючись водночас переслідувачем і переслідуваним: він переслідував насолоду, яка нічого не могла йому дати, заради того почуття, що він його не насмілювався озвучити. Натомість його самого переслідував жах і небажання виявити, який саме мотив керував ним, коли він планував сьогоднішній вечір, і які його аспекти створювали це гарячкове відчуття задоволення.
Він нагадав собі, що продасть тепер акції «Міді д’Анконій», які так і не окупилися ще з минулорічного обвалу, і придбає долю в «Корпорації сусідської підтримки й розвитку», як було домовлено з його друзями, — а це має дати цілі статки. Але думка не принесла нічого, крім нудьги. Не це йому хотілося відсвяткувати.
Джеймс спробував викликати насолоду: гроші, думав він, гроші були його мотивом, всього лише гроші — й нічого гіршого. Хіба ж це не нормальна мотивація? Хіба не переконлива? Хіба не на це всі вони полювали — ваятти, ріардени, д’анконії?..
Він струснув головою: думки наче котилися додолу небезпечною і непроглядною алеєю, кінця якої він так і не дозволив собі побачити.
«Ні», — понуро подумав він, неохоче зробивши припущення: гроші більше нічого для нього не означали. Він розкидав долари сотнями — скажімо, на вечірці, яку сьогодні організував: витрачав на недопиті напої, не з’їдені делікатеси, зайві чайові, неочікувані забаганки; на міжнародні телефонні дзвінки до Аргентини, бо один з гостей хотів перевірити точну версію непристойної історії, яку почав був розповідати; на якісь миттєві пориви, на липкий ступор, який передбачав, що заплатити простіше, ніж думати.
— З нашим планом стандартизації залізниць тобі немає про що хвилюватися, — п’яно реготав Оррен Бойл. Через план стандартизації залізниця в Північній Дакоті збанкрутувала, прирікши на занепад цілий регіон, тамтешній банкір укоротив собі віку, вбивши спершу власну дружину та дітей; з розкладу було знято вантажний потяг у Теннесі, внаслідок чого місцева фабрика залишилася без транспорту, а син власника фабрики закінчив коледж і тепер сидів у в’язниці, чекаючи на страту, оскільки скоїв убивство разом з бандою зарізяк; у Канзасі закрили проміжну станцію, а її начальник, який хотів стати науковцем, мусив покинути навчання і найнятись мийником посуду; сам він, Джеймс Таґґарт, міг сидіти у приватному барі й платити за алкоголь, що лився в горлянку Оррена Бойла, дати грошей офіціантові, який витирав Бойлові костюм, коли той вилив собі на груди напій, заплатити за килим, що його пропалив цигарками колишній сутенер з Чилі, — йому ліньки було тягнутися до попільнички, що стояла за метр від нього.
Але це тремтіння, цей жах були не від усвідомлення власної байдужості до грошей. Джеймс знав, що був би так само байдужий, якби раптом опинився у становищі жебрака. Колись він навіть відчував за собою якусь провину — щось схоже на легке роздратування; це відчуття виникало від думки про те, що йому притаманний гріх жадоби, який він постійно осуджував уголос. Зараз його накрило крижане усвідомлення, що він таки ніколи не був лицеміром: його справді не хвилювали гроші. Це відкривало перед ним іще один зяючий отвір, непроглядну алею, яку Джеймс не ризикував роздивитися.
Мені просто хочеться
