Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Дорогою додому він мовчав.
— Не розумію, навіщо тягаю себе на ті вечірки, — заверещав раптом, здираючи з себе краватку посеред їхньої вітальні. — Ніколи не можу витримувати до кінця цих вульгарних, нудних збіговиськ!
— Джиме, що сталося? — вражено запитала вона. — Мені здалось, усе було чудово.
— Аякже! Ти почувалась, як удома, — наче на Коні-Айленді. Краще б ти знала своє місце і не ганьбила мене привселюдно.
— Я ганьбила тебе? Сьогодні?
— Атож.
— Як?
— Якщо ти сама цього не розумієш, то я не зможу пояснити, — сказав він містичним тоном, даючи зрозуміти, що її нерозуміння — зізнання у ганебній неповноцінності.
— Не розумію, — твердо сказала вона. Він вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.
Шеріл відчула, що незбагненність його поведінки цього разу таїла в собі щось лихе. З того вечора в ній оселилася ця тверда кулька страху, — схожа на пляму віддалених фар, що насувалися на неї вздовж невидимої дороги.
Здобуте знання не прояснило для Шеріл Джимового світу, навпаки — таємниця стала ще більша. Вона не могла повірити, що повинна захоплюватися тією печальною безсенсовістю, якою сповнені були мистецькі виставки, що їх відвідували його друзі, поважати романи, які вони читали, політичні журнали, які вони обговорювали. На виставках Шеріл бачила картини, схожі на малюнки крейдою на асфальті з районів її дитинства. Автори романів намагалися доводити марність науки, промисловості, цивілізації та любові; мову, якими вони були написані, не наважився б уживати навіть її батько у свої найзатуманеніші алкоголем дні. Журнали були сповнені малодушних узагальнень, розмитих і несвіжих дужче, ніж проповіді священика з церкви в бідному районі, якого вона вважала солодкомовним старим шахраєм.
Шеріл не здатна була повірити, що саме ці речі складають культуру, до якої вона так благоговійно тягнулася, так нетерпляче прагнула збагнути. Здавалося, наче вона видряпалась на гору, наблизилась до зубчастого силуету, схожого здалеку на замок, і з’ясувала, що то лише руїна спустошеного товарного складу.
— Джиме, — звернулась вона одного разу до чоловіка, коли вони повернулись з вечірки, влаштованої для людей, яких називали інтелектуальними лідерами країни, — доктор Саймон Прітчетт такий фальшивий. Він зляканий старий шахрай.
— Та невже? — відповів він. — Ти справді думаєш, що готова судити про філософів?
— Я здатна судити про шахраїв. Мені достатньо випало їх побачити, щоб одразу впізнати.
— Ось чому я кажу, що ти ніколи не переростеш свого походження. Якби це було так, ти навчилась би поважати філософію доктора Прітчетта.
— Яку ще філософію?
— Якщо ти її не розумієш, то я не зможу пояснити.
Шеріл не могла дозволити чоловікові завершити цю бесіду його улюбленою фразою.
— Джиме, — мовила вона, — він — фальшивий, як і Бальф Юбанк, і вся ця їхня банда. І я думаю, що вони тебе втягнули до себе.
Замість вибуху злості, якого вона очікувала, в Джимових очах промайнуло здивування:
— То ось як ти думаєш.
Варто було хоч на мить припустити реальність думки, яка весь час здавалась неможливою, її сковував жах. А що, як вони не втягували Джима? Вона могла зрозуміти облудність доктора Прітчетта — під цей шумок він загрібав свої незаслужені прибутки. Могла навіть допустити імовірність того, що Джим міг шахраювати у власному бізнесі. Чого Шерлі нездатна була осягнути — це того, що Джим міг шахраювати у справі, з якої не мав жодної користі, — здійснювати безкоштовні махінації, безкорисливі афери. Порівняно з цим обман шулера чи звичайного шахрая здавався цілковито безневинним. Вона нездатна була збагнути його мотивів. Відчувала тільки, що світло фар дедалі ближчає.
Шеріл не могла пригадати тих подій, тієї міри болю: спершу — крихітних подряпин неспокою, потім — ударів збентеження, далі — хронічного, набридливого посіпування страху, що після них вона почала сумніватись у статусі Джима в його компанії. Коли він раптово розлютився і загарчав: «То ти мені не довіряєш?» у відповідь на її перші невинні запитання, які змусили її усвідомити, що таки не довіряє, — сумнів тоді ще не цілком сформувався в її свідомості, й вона сподівалась, що його відповіді її заспокоять. У нетрях свого дитинства вона навчилася, що чесні люди ніколи не переймаються проблемою недовіри.
— Я не збираюся розмовляти з тобою на виробничі теми, — відповідав він щоразу, коли вона згадувала про залізницю.
Одного разу вона спробувала його вблагати.
— Джиме, ти ж знаєш, що я думаю про твою роботу і як сильно я захоплююсь тобою.
— Та невже? З ким ти одружена — з чоловіком чи з президентом залізниці?
— Я… ніколи не розділяла ці дві ролі.
— Що ж, це мене не дуже тішить.
Вона спантеличено поглянула на Джима: думала, йому, навпаки, мало бути приємно.
— Я хотів би вірити, — сказав він, — що ти любиш мене заради мене самого, а не через залізницю.
— О Боже, Джиме, — вигукнула вона, — ти ж не думаєш, що я!..
— Ні, — відповів він з сумною і шляхетною усмішкою. — Я не думав, що ти вийшла за мене заради грошей чи моєї посади. Я ніколи в тобі не сумнівався.
Приголомшена і збентежена, охоплена болісним відчуттям справедливості, Шеріл усвідомила, що могла дати йому підстави для того, щоб неправильно сприйняти її почуття. Адже вона забула, скільки гіркоти й розчарувань випало на його долю через ласих до грошей жінок. Тому вона не змогла зробити нічого іншого, як похитати головою і простогнати:
— О, Джиме, я зовсім не те мала на думці!
Він м’яко засміявся, ніби бачив перед собою дитину, і обійняв її:
— Ти мене любиш?
— Так, — прошепотіла вона.
— Тоді ти повинна в мене вірити. Ти ж знаєш, що любов — це віра. Невже ти
