Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Люди думають, що брехун здобуває над своєю жертвою перемогу. Я зрозумів, що брехня — це акт самозречення, оскільки людина віддає свою реальність особі, якій вона бреше, перетворюючи її на свого володаря, прирікаючи себе імітувати ту реальність, якої від тебе вимагають володареві погляди. А якщо людина негайно здобуває те, чого прагне домогтися власною брехнею, то ціна, яку вона за це платить — руйнування того, чому повинно було служити здобуте. Людина, яка бреше світові, назавжди стає рабом світу. Коли я вирішив приховувати свою любов до тебе, заперечити її публічно і жити в брехні, я перетворив свої почуття на суспільну власність — і публіка заявила про це відповідним чином. Я не міг цьому запобігти, не міг тебе врятувати. Коли я здався мародерам, підписавши дарчий сертифікат, щоб тебе захистити, я досі імітував реальність, нічого іншого мені не залишалось. І, Даґні, я волів би побачити нас обох мертвими, ніж дозволив би їм робити те, чим вони погрожували. Білої брехні не існує, є тільки чорнота руйнації, а біла брехня — найчорніша серед чорних. Я продовжував імітувати реальність — і отримав безжальний результат: замість захисту мої дії накликали на тебе важке випробування, замість порятунку твого імені, вони змусили тебе наважитися на публічне каменування, на те, щоб власною рукою кинути в себе камінь. Знаю, що ти пишаєшся своїми словами, і я пишався, слухаючи тебе, — але цю гордість ми повинні були розділити ще два роки тому.
Ні, ти не погіршила мого становища, — ти мене звільнила, порятувала нас обох, спокутувала наше минуле. Я не можу просити тебе пробачити, ми вищі від таких понять, а єдина спокута, яку я можу тобі запропонувати — це той факт, що я щасливий. Щасливий, рідна моя, я не страждаю. Я щасливий, бо побачив правду, навіть якщо можливість бачити — це єдине, що у мене тепер залишилось. Якби я віддався на поталу болю й марним жалощам, страждаючи від того, що власними помилками скалічив своє минуле, — це був би акт моєї фінальної зради, остаточний крах тієї правди, через наругу над якою я так побиваюсь. Але якщо моя любов до правди — єдине, що мені залишилося, тим більша моя втрата, тим більше я маю підстав пишатися ціною, яку заплатив за любов. В такому разі знівечена правда не стане моїм поховальним курганом, а пагорбом, на який я вилізу, щоб здобути ширший обрій. Моя гордість і вміння бачити — це все, що я мав, коли починав. Усіма своїми досягненнями я завдячую саме їм. Зараз і перше, і друге тільки зросло. Зараз я володію знанням про ту найвизначнішу цінність, якою нехтував: своє право пишатися власною візією. Решту можна досягти.
І, Даґні, єдине, чого я прагну — як перший крок у майбутнє — сказати, що люблю тебе. І ось я це роблю. Я люблю тебе, моя найдорожча; моя любов проявляється через пристрасть тіла, яка походить від найчіткішого сприйняття розуму. Моя любов до тебе — єдине надбання минулого, яке залишиться незмінним упродовж багатьох майбутніх років. Я хотів сказати це тобі, поки ще маю таке право. І оскільки не сказав цих слів на самому початку наших стосунків, то кажу тепер і в такий спосіб — наприкінці. Тепер я скажу тобі, що саме ти хотіла мені повідомити, — тому що, розумієш, я це знаю і я це приймаю: минулого місяця ти зустріла чоловіка, якого покохала, і якщо любов — це остаточний, невідворотний вибір, то він — єдиний чоловік у твоєму житті.
Даґні судомно вдихнула повітря і скрикнула, мов від фізичного удару, відчуваючи лише шок:
— Так! Генку! Як ти довідався?
Він усміхнувся і вказав на радіо.
— Моя найдорожча, ти ж весь час говорила у минулому часі.
— Ох!.. — тепер вона чи то зітхнула, чи то застогнала, заплющивши очі.
— Якби це було не так, ти б і слова не мовила, хоча мала повне право закидати їх словами. Ти сказала «я його хотіла», а не «я люблю його». По телефону ти сьогодні сказала мені, що не могла повернутися раніше. Жодна інша причина не змусила б тебе в такий спосіб мене покинути: лише ця була достатньо вагома і правильна.
Даґні дещо відхилилась назад, немов намагаючись втримати рівновагу і не впасти, і все ж дивилася просто на Генка, всміхаючись стуленими вустами. Її погляд пом’якшав і був сповнений захоплення, натомість у складці рота чаївся біль.
— Це правда. Я зустріла чоловіка, якого люблю і завжди любитиму. Я бачила його, я з ним розмовляла, — але це чоловік, якого я не можу мати, якого я ніколи не матиму і, можливо, більше ніколи його навіть не побачу знову.
— Здається, я завжди знав, що ти його знайдеш. Я знав, що ти до мене почуваєш, знав, яке сильне твоє почуття, але знав також і те, що я — не остаточний твій вибір. Те, що ти йому даси, не буде відібрано в мене, бо саме цього я ніколи й не отримував. Я не можу протестувати. Те, що у мене було, надто дороге мені — і те, що я володів цим скарбом, ніколи не зміниться.
— Чи хочеш ти, щоб я це промовила, Генку? Чи зрозумієш, якщо скажу, що завжди тебе любитиму?
— Думаю, я зрозумів це ще раніше за тебе.
— Я завжди бачила тебе саме таким, яким ти є зараз. Бачила твою велич, усвідомлювати яку ти дозволяєш собі тільки зараз, — я завжди про неї знала, спостерігала, як ти рухаєшся, щоб її виявити. Не кажи про спокуту, ти не скривдив мене, твої помилки народились унаслідок твоєї неймовірної цілісності, яку ти зберігав, потерпаючи від тягаря неприпустимого кодексу. Твоя боротьба проти системи не завдавала мені страждань. Вона приносила мені відчуття, яке мені випадало переживати занадто рідко: захоплення. Якщо ти приймеш усі ці факти, вони залишаться твоїми назавжди. Твоє значення для мене ніколи не зміниться. Але чоловік, якого я зустріла, є тією любов’ю, що я прагнула її вже давно і про існування якої знала. Думаю, він залишиться недоступний для мене, але того факту, що я люблю його, мені достатньо, щоб жити.
Він узяв її руку і
