Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

Через кілька годин, вимордувана тривогою, Шеріл міряла кроками свою кімнату. Вона відчайдушно хотіла йому повірити, але не вірила жодному слову. І водночас знала, що він казав правду.

Це була правда, але не в тому сенсі, який Джим вкладав у свої слова, і не в тих сенсах, які вона намагалася відшукати. Він справді потребував її, але сутність цієї потреби щоразу вислизала, незважаючи на спроби її окреслити. Шеріл не знала, чого Джим від неї хоче. Він не потребував лестощів, вона бачила, як обурено та інертно він слухає компліменти улесливих брехунів, — наче людина, залежна від наркотиків, що отримала замалу дозу. Проте бачила вона і те, як він дивиться на неї: ніби чекає якогось життєдайного поштовху, а іноді навіть — ніби благає про нього. Бачила, як у його очах спалахує вогник життя щоразу, коли вона виявляла свій захват, але варто було їй озвучити причину цього захоплення, як він вибухав гнівом.

Здавалося, Джим мріяв, щоб Шеріл вважала його видатним, але ніколи не наважувався змалювати, що мало належати до цієї величі.

Вона не зрозуміла, що сталося того квітневого вечора, коли він повернувся з поїздки до Вашингтона.

— Привіт, мала! — голосно вигукнув він, тицяючи їй до рук оберемок бузку. — Знову повернулися щасливі дні! Я побачив квіти — і відразу ж подумав про тебе. Весна прийшла, крихітко!

Він налив собі випити і пройшовся кімнатою, спілкуючись у надто легковажній, надто зухвалій і радісній манері. Його очі палали, голос ніби розпадався від гарячкового збудження. Шеріл не могла зрозуміти: він піднесений чи, навпаки, чимось розчавлений.

— Я знаю, що саме вони планують! — раптом сказав він без будь-якого переходу, і Шеріл кинула на нього різкий погляд — їй були знайомі такі його внутрішні вибухи. — У всій країні не знайдеться і десятка людей, які би про це знали, але я знаю! Хлопці з самої верхівки тримають усе в таємниці, але невдовзі вивалять новину народові на голови. Багатьох це ого як здивує! Вони аж попадають! Багатьох? Чорт забирай, та це здивує кожного мешканця цієї країни! Це вплине на кожнісіньку людину. Ось як це важливо.

— Вплине? Яким чином, Джиме?

— Вплине на них! Вони навіть не здогадуються, що на них чекає, зате я про все знаю. Вони собі сидять отам зараз, — він помахав у вікно, на вогні міста, — планують щось, рахують гроші, обіймають дітей, сплять, і нічого не знають. А я знаю, що все зависне, зупиниться, зміниться!

— Зміниться — на гірше чи на краще?

— На краще, звісно, — нетерпляче відповів він, ніби таке запитання було недоречне. Вогонь у його голосі згасав, радість лунала фальшиво, вимушено. — Це план, що стосується порятунку країни, припинення економічного занепаду, утримання ситуації незмінною, досягнення стабільності та безпеки.

— Що це за план?

— Я не можу тобі розповісти. Це таємниця. Найбільша таємниця. Ти й гадки не маєш, як багато людей хотіли би про неї довідатися. Не існує жодного промисловця, який не віддав би десяток своїх найкращих печей за єдиний натяк, попередження, якого ніколи не матиме! Наприклад, Генк Ріарден, яким ти так захоплюєшся.

Він засміявся, розмріявшись про майбутнє.

— Джиме, — звернулась вона, тимчасом як страх у її голосі дав йому зрозуміти, на що схожий його сміх. — За що ти так ненавидиш Генка Ріардена?

— Я його не ненавиджу! — Джим метнувся до неї, його обличчя було тривожне, майже перелякане. — Я ніколи не казав, що ненавиджу його. Не хвилюйся, він схвалить план. Усі його схвалять. Це для загального блага.

Його голос звучав, як благання. Шеріл відчула запаморочливу впевненість, що він бреше, і все ж його благання було щире, — ніби він відчайдушно прагнув її переконати, але не в тому, про що говорив.

Вона змусила себе всміхнутися.

— Так, Джиме, звісно, — відповіла вона, не розуміючи, який інстинктивний відрух змусив її це сказати серед цього неможливого хаосу, щоб тільки його заспокоїти.

На Джимовому обличчі з’явилась майже усмішка, майже вдячність.

— Я мусив тобі про це сьогодні розповісти. Мусив. Я хотів, щоб ти розуміла, з якими надважливими справами я стикаюсь. Ти вічно говориш про мою роботу, а сама нічогісінько в ній не розумієш. Все це набагато більше, ніж ти здатна уявити. Ти думаєш, що керувати залізницею — це лише прокладати колії, працювати з різними вигадливими металами, дотримуватися графіків руху. Але це не так. На це здатен кожен нікчема. Справжнє серце залізниці — у Вашингтоні. Моя робота — це політика. Політика. Рішення ухвалюють на загальнодержавному рівні, вони стосуються геть усього, контролюють кожного. Кілька слів на папері, закон — і життя кожної людини в усіх закутках, халупах і пентхаусах країни змінюється!

— Так, Джиме, — сказала вона, намагаючись повірити, що він, можливо, високоавторитетна людина, дотична до якоїсь таємничої царини у Вашингтоні.

— Сама побачиш, — казав він, ходячи кімнатою. — Думаєш, вони дуже могутні — ті промислові велетні, які так добре розуміються на двигунах і печах? Їх буде зупинено! Їх обдеруть! Їх скинуть! Вони будуть… — Він зауважив, яким поглядом вона на нього дивиться. — Це не заради нас, — квапливо вигукнув він, — це заради народу. Ось тобі й різниця між бізнесом і політикою: нас не цікавлять егоїстичні речі, ми не керуємося приватними міркуваннями, не женемося за прибутком, не витрачаємо життя на те, щоб боротися за гроші, ми не маємо такої потреби! Ось чому нас оббріхують і не розуміють жадібні шукачі наживи, нездатні осягнути духовних мотивів, моральних ідеалів чи… Ми нічого не можемо вдіяти! — Закричав він, знову кидаючись до неї. — Цей план повинен реалізуватися! Щось треба робити — все розлітається на друзки, все завмирає! Треба завадити їм зупиняти все навколо! Ми нічого не можемо вдіяти!

Його очі були сповнені відчаю. Шеріл не знала — вихваляється він чи благає пробачення. Не знала, охоплений він тріумфом чи жахом.

— Джиме, тобі зле? Може, ти перепрацював, виснажився і…

— Та я ніколи в житті не почувався краще! — заволав він і знову почав метатися кімнатою. — Хоча, звісно ж, я тяжко працював. Моя робота — більша за будь-яку іншу працю, що ти її здатна уявити. Вона вища за все, що роблять оті дрібні механіки — Ріарден і моя сестра. І хай би що вони робили, я зможу це зруйнувати. Нехай будують колію — я