Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
— А чому не Даґні? Тому що її промові неможливо не довіряти?
— Якщо тобі так шкода Бертрама Скаддера, то ти мала би знати, як він зі шкури ліз, намагаючись нацькувати їх на мене! Він робив це багато років; у який спосіб, на твою думку, він опинився на своїй посаді? Він ліз по трупах! Думав, що має багато впливу, — ти б знала, як великі бізнесові магнати його боялись! Але цього разу я його перехитрував. Цього разу він опинився не в тій команді.
Крізь приємне отупіння розслабленості усміхнений Джим, випроставши спину в кріслі, почав розуміти, що в цьому і полягало бажане задоволення: він просто хотів бути собою. Бути собою, думав він, западаючи в затуманений, непевний стан мандрівки найбільш моторошними з непроглядних алей — алей, що вели до відповіді на запитання: а яким же він був?
— Розумієш, він належав до групи Тінкі Голловея. Певний час між групами Тінкі Голловея і Чіка Моррісона відбувалися змагання, такі собі гойдалки. Але ми перемогли. Тінкі підписав угоду і погодився потопити свого друзяку Бертрама в обмін на кілька речей, які йому були від нас потрібні. Чула б ти, як волав Бертрам! Але він уже був мерцем, і сам про це знав.
Він заливчасто розреготався, але радість його урвалася, коли серпанок розвіявся і він побачив обличчя своєї дружини.
— Джиме, — прошепотіла вона, — то це такі перемоги ти здобуваєш?
— Ох, заради Бога! — вигукнув він, грюкнувши кулаком по столу. — Де ти була всі ці роки? В якому вимріяному світі ти живеш?
Він перекинув склянку з водою. На мереживі скатертини почали розходитися темні мокрі плями.
— Я намагаюся це зрозуміти, — прошепотіла вона. Її плечі обвисли, обличчя раптом стало втомлене — дивне, постаріле, змарніле і розгублене.
— Я нічого не міг з цим зробити! — знову вибухнув він посеред тиші. — Мене немає в чому обвинувачувати! Я повинен сприймати речі такими, які вони є. Не я створив цей світ.
Його шокувала усмішка Шеріл, сповнена такої несамовитої гіркоти і презирства, що здавалася чимсь нереальним на її м’якому і терплячому обличчі. Вона не дивилася на чоловіка, вона бачила щось своє.
— Саме так казав мій батько, коли напивався в барі замість того, щоб шукати роботу.
— Як ти смієш порівнювати мене… — почав він, але не закінчив, бо вона не слухала.
Джима вразили її наступні слова, коли Шеріл знову звела на нього погляд, — цілком невідповідні.
— Це ти вибрав друге вересня датою націоналізації? — замислено запитала вона.
— Ні. Я не мав з цим нічого спільного. Це дата скликання спеціального засідання в їхньому законодавчому органі. А що?
— Це ж буде перша річниця нашого весілля.
— Га? Ох, точно! — він полегшено всміхнувся, радий, що вдалось перейти на безпечну тему. — Ми одружені вже рік. Леле, за відчуттями — не так уже й довго!
— За відчуттями — значно довше, — безбарвно мовила Шеріл.
Вона знову відвела погляд, і Джим з раптовим неспокоєм відчув, що ця тема анітрохи не безпечна. Він хотів би не бачити цього її виразу: здавалося, наче перед її очима розгортався весь минулий рік, а водночас і напрям, у якому котився їхній шлюб.
«…не боятись, а довідатися, — думала вона. — Все, що я повинна зробити — це не боятись, а довідатись…» Ці слова були частиною речення, — вона так часто повторювала їх собі, що вони перетворилися на стовп, відполірований до блиску безпорадною вагою її тіла, стовп, який підтримував її протягом минулого року. Шеріл спробувала ще раз повторити слова, але раптом відчула себе так, ніби руки зслизають, ніби це речення більше не може відігнати жаху, — адже вона починала по-справжньому все розуміти.
Якщо точно невідомо, то все, що ти повинна зробити — це не боятись, а довідатися.
…Вона звернулася до себе цими словами одного з перших бентежних і самотніх тижнів після їхнього весілля. Шеріл не могла зрозуміти Джимової поведінки, його тупої злості, що більше скидалася на слабкість, його ухильних незбагненних відповідей на її запитання, що свідчили про малодушність. Таких рис не могло бути у того Джеймса Таґґарта, за якого вона виходила заміж. Шеріл повторювала собі, що не повинна осуджувати, не зрозумівши; що вона нічого не знає про його світ; що рівень її незнання дорівнює рівню неправильного розуміння його дій. Вона почувалася винною, докоряла собі, хоч і відчувала постійно понуру певність, що свідчила: щось негаразд. Вона боялася.
— Я повинна навчитись усього, що слід знати місіс Джеймс Таґґарт, я повинна відповідати очікуванням, — такими словами Шеріл пояснювала свою мету вчителеві етикету. Вона вчилася віддано й дисципліновано, із завзяттям військового кадета чи релігійного неофіта. Їй здавалося, що це єдиний спосіб досягнути тієї висоти, на яку підняв її чоловік, довірившись їй, єдиний спосіб втілити в життя побачений у ній образ — тепер це стало її обов’язком. Не бажаючи зізнаватись у цьому навіть собі, вона сподівалася, що наприкінці свого тривалого навчання зможе вловили його образ, що отримане знання подарує їй того чоловіка, якого вона зустріла у вечір тріумфу його залізниці.
Шеріл не могла зрозуміти Джимового ставлення, коли розповіла йому про свої уроки. Він розреготався, а вона не могла повірити, що чує злостиве презирство в його сміхові.
— Що таке, Джиме? Що таке? З чого ти смієшся?
Він не пояснював — так, наче самого факту його презирства вже достатньо, і жодних пояснень не потрібно.
Вона не могла підозрювати його в лихих намірах: він був занадто терплячий і великодушний до її помилок. Він, здавалось, охоче показує її в найкращих салонах міста, і ніколи жодного разу не дорікнув через її неосвіченість, незграбність, через усі ті жахливі моменти, коли мовчазний обмін поглядами серед гостей і пашіння її щік свідчили, що вона знову бовкнула щось не те. Він не нітився, просто спостерігав за нею з легкою усмішкою.
Коли вони повернулися додому після одного з таких вечорів, Джим був особливо ласкавий і радісний. «Він намагається полегшити мені життя», — думала Шеріл, і вдячність надихнула її вчитись іще старанніше.
Того вечора, коли, переживши
