Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

XVII

— Яке ніжне світло, — каже Ізабела. — Чому воно слабшає? Тому що ми виснажуємось? Ми втрачаємо його щовечора. Коли ми спимо, весь світ зникає. Де ж тоді ми діваємось? А світ завжди повертається, Рудольфе?

Ми стоїмо біля виходу з парку і дивимося крізь ґратчасті ворота за огорожу. Над стиглими полями, що простягаються обабіч каштанової алеї аж до лісу, сідає сонце.

— Він завжди повертається, — кажу я і обережно додаю: — Завжди, Ізабело.

— А ми? Ми теж повертаємося?

Ми, думаю я. Кому це відомо? Кожна година щось дає, щось забирає і щось міняє. Однак я не кажу їй цього. Не хочу починати розмову, яка несподівано заводить у безвихідь.

Повертаються пацієнти, котрі працюють у полі. Вони йдуть, як потомлені селяни, і на їхні плечі падає перший червоний відблиск вечора.

— Ми теж, — кажу я — Завжди, Ізабело. Ніщо з того, що вже існує, не може пропасти. Ніколи.

— Ти віриш у це?

— Нам же нічого більше не залишається, як вірити.

Ізабела обертається до мене. Зараз, раннього вечора, в чистому золоті осені, розлитому в повітрі, вона здається надзвичайно вродливою.

— Бо інакше ми б пропали? — питає вона.

Я здивовано зиркаю на неї.

— Не знаю. Чого тільки не називають словом пропасти!

— Бо інакше ми б пропали, Рудольфе?

Якусь мить я нерішуче мовчу.

— Так, — кажу нарешті, — але тільки там і починається життя, Ізабело.

— Чиє?

— Наше. Там тільки все й починається — мужність, співчуття, людяність, кохання і трагічна райдуга краси Там, де ми знаємо, що не залишається нічого.

Я дивлюсь на її обличчя, осяяне призахідним сонцем. На якусь мить плин часу ніби зупиняється.

— Ми теж не залишаємось? Ти і я? — питає Ізабела.

— Так, ми теж не залишаємось, — відповідаю я, дивлячись повз неї в далину, на ліс і поля, що виграють синьою, червоною й золотою барвами.

— Навіть, якщо ми кохаємо одне одного?

— Навіть, якщо ми кохаємо одне одного, — кажу я і нерішуче, дуже обережно, додаю — Я думаю, що саме тому люди й кохають. Може, коли б не це, вони не могли б кохати. Кохати — це значить хотіти Передати далі те, що сам не можеш утримати.

— Що?

Я знизую плечима.

—: Не знаю, як тобі сказати. Може, самих себе, щоб урятуватися. Або своє серце. Скажімо, своє серце. Або свою тугу. Ні, своє серце.

Пацієнти, що працювали в полі, наближаються до воріт. Сторожі відчиняють їх. Раптом з-за дерева від муру швидко вибігає якийсь чоловік, шмигає повз нас, проштовхується крізь гурт робітників і кидається навтіки. Один із сторожів помічає його і досить-таки спокійно біжить навздогін. Другий сторож, ніби нічого й не трапилось, пропускає тих, що повернулися з поля. Потім зачиняє ворота. Втікач мчить долиною до міста. Він біжить набагато швидше за сторожа.

— Ви думаєте, що ваш колега наздожене його? — питаю я сторожа, що залишився біля воріт.

— Повернуться вони обов’язково вдвох.

— Щось не схоже на Це.

Сторож стискає плечима.

— Це Гвідо Тімпе. Він щонайменше раз на місяць пробує втекти. І завжди біжить у ресторан Форстгауза випити пива. Ми щоразу знаходимо його там. Кудись далі або в інше місце він не біжить. Тільки, щоб випити два-три кухлі пива. І п’є лише темне, — сторож підморгує мені. — Тому мій колега й не поспішає. Він тільки про всяк випадок не випускає його з очей. Ми даємо Тімпе досить часу, щоб він проковтнув своє пиво. А чому б і ні? Потім він повертається назад, сумирний, як ягня.

Ізабела не прислухалась до розмови. Тепер вона питає:

— Куди він хоче?

— Напитися пива, — кажу я. — Більше нікуди. Хто ще може мати таку мету!

Ізабела не слухає. Вона тільки не зводить з мене очей.

— Ти теж хочеш утекти?

Я хитаю головою.

— Втікати нема куди, Рудольфе, — каже вона. — І нема куди повертатись. Усі двері однакові. А за ними… — вона замовкає.

— Що за ними, Ізабело? — питаю я.

— Немає нічого. Тільки двері. Завжди тільки двері, а за ними немає нічого.

Сторож зачиняє ворота і запалює люльку. До мене долинає міцний запах дешевого тютюну і навіває чарівну картину: просте життя без проблем, із скромною професією, доброю жінкою, слухняними дітьми, чесно прожиті роки і чесна смерть. Все сприймається, як належне: трудовий день, вільний вечір, ніч, і тебе не мучать ніякі питання. На мить мене охоплює туга за таким життям і щось схоже на заздрість. Потім я зиркаю на Ізабелу. Вона стоїть, тримаючись руками за грати, притиснувшись до них обличчям, і дивиться в поле. Вона довго стоїть так. Червоні й золоті барви густішають, ліс губить фіолетові відтінки і стає чорний, небо над ним — ясно-зелене, мов яблуко, а по ньому ніби пливуть човни з рожевими вітрилами.

Нарешті Ізабела обертається до мене. її очі в присмерку здаються майже фіолетовими.

— Ходімо, — каже вона, беручи мене за руку.

Ми йдемо до будинку. Ізабела тулиться до мене.

— Ти не повинен ніколи залишати мене.

— Я й не залишу тебе ніколи.

— Ніколи, — повторює вона. — Але ніколи таке коротке.

Із срібних кадильниць у служок струмує ладан. Бодендик обертається. В руках у нього золота дароносиця. Сестри в чорному одязі вклякнули на своїх лавках, як темкі згустки покори; похиливши голови, вони б’ють себе руками в закриті одягом груди, яким ніколи не судилось бути грудьми; горять свічки, і в осяяну золотими променями каплицю сходить Бог, втілений в облатку. Якась жінка підводиться, іде до лавки, де причащаються, і кидається там на підлогу. Більшість хворих нерухомо втупились у золоте чудо. Ізабели немає. Вона відмовилась ходити до церкви. Раніш вона ходила, а тепер уже кілька днів не хоче. Вона пояснила мені чому — не хоче більше дивитися на закривавленого.

Дві сестри підводять хвору, яка впала і б’ється на підлозі. Я починаю грати Tantum ergo. Бліді обличчя божевільних вмить повертаються до органа. Я витягаю регістри гамби і скрипки. Сестри співають.

В повітрі тремтять білі хмарки ладану. Бодендик ховає дароносицю в кіот. Полум’я свічок відбивається на парчевій ризі, на якій вишито великий хрест, а потім разом з ладаном лине до іншого великого хреста, на якому вже два тисячоліття висить, стікаючи кров’ю, спаситель. Я механічно граю далі, думаючи про Ізабелу і про те, що вона сказала. Потім згадую те, що читав учора ввечері про дохристиянські релігії. Боги в Греції були веселі, вони мандрували з хмари на хмару,