Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
Я зиркаю на Гердине вікно. Воно відчинене.
— Допоможіть! — зненацька каже хтось із тих, що сплять на землі. Каже спокійно, тихо й безнадійно — не кричить, і саме тему цей голос пронизує мене, ніби якийсь променевий удар. Допоможіть, думаю я. Що ми ще гукаємо, як не це, — чутно, нечутно, завжди?
Відправа скінчилась. Начальниця віддає мені платню. Вона така мізерна, що її не варто було б і брати, але я не можу відмовитись: це образило б начальницю.
— Я послала Вам на сніданок пляшку вина, — каже начальниця. — У нас немає більше нічого, чим би ми могли вам заплатити. Але ми молимось за вас.
— Дякую, — відповідаю я. — А звідки у вас таке чудове вино? Воно ж теж коштує гроші.
Посмішка освітлює її зморщене безкровне обличчя кольору слонової кістки — такі обличчя бувають у черниць, каторжників, хворих і шахтарів.
— Ми одержуємо його в подарунок. У місті є один побожний торговець винами. Його дружина довго лікувалась у нас. Відтоді він щороку посилає нам кілька ящиків вина.
Я не допитуюсь, чому він це робить, бо раптом згадую, що поборник Бога Бодендик теж Снідає тут після відправи, і тому поспішаю, щоб урятувати хоч трохи вина.
Пляшка, звичайно, вже наполовину порожня. Верніке теж тут, але він п’є тільки каву.
— Пляшку, з якої ваша милість так щедро налили собі вина, начальниця послала мені в рахунок платні, — звертаюсь я до Бодендика.
— Я знаю, — каже вікарій, — та хіба ви, бравий безбожнику, не апостол терпимості? Тому дайте своїм друзям спокійно попробувати краплю вина. Вам зашкодить, коли ви самі вип’єте на сніданок цілу пляшку.
Я не відповідаю. Церковник сприймає це як слабість і відразу ж переходить у наступ.
— Ну, як там із страхом перед життям? — питає він, з насолодою ковтаючи вино.
— Що таке?
— Із страхом перед життям, що так і пре з кожної клітинки вашого тіла, як…
— Як ектоплазма, — допомагає йому Верніке.
— Як піт, — докінчує Бодендик, котрий не довіряє науці.
— Коли б у мене був страх перед життям, то я став би щирим католиком, — заявляю я, тягнучи до себе пляшку.
— Дурниці. Коли б ви були щирим католиком, то не мали б страху перед життям.
— Те, що ви кажете, — звичайнісінька казуїстика отців Церкви.
Бодендик регоче.
— Що ви знаєте, юний варваре, про духовний світ наших отців Церкви?
— Достатньо, щоб не слухати, як вони цілими роками ведуть суперечку про те, чи був у Адама й Єви пуп чи ні.
Верніке посміхається. Бодендик кривиться.
— Неуцтво і банальний матеріалізм, як завжди, виступають у спілці, — кидає він у наш бік.
— Не зневажайте науки, — відповідаю я. — Що б ви робили, коли б у вас був гострий приступ апендициту, а поблизу виявився б лише один лікар — першокласний, але атеїст? Молилися б чи покликали б нехристя робити операцію?
— І те й інше — нехристь мав би нагоду вислужитись перед Богом. Я бачу, ви ще новачок у діалектиці.
— Ви взагалі не повинні звертатись до лікаря, — кажу я. — Коли це божа воля, то вам слід було б помирати, а не пробувати змінити її.
Бодендик одмахується від мене.
— Зараз почнеться розмова про добру волю і Божу могутність. Спритні гімназисти старших класів гадають, що можуть спростувати нею все церковне вчення.
Він добродушно підводиться. Його лице пашить здоров’ям. Верніке і я здаємось хирлявими в порівнянні з цим чванькуватим попом.
— Благословенний сніданок, — каже він. — А тепер мені ще треба йти до інших своїх парафіян.
Ми не реагуємо на слово «інших». Бодендик виходить.
— Ви не помітили, що священики й генерали здебільшого живуть страшенно довго? — питаю я Верніке. — їх не. гризуть сумніви й турботи. Вони часто бувають на свіжому повітрі, вони влаштовані на все життя, їм не треба думати. Одні мають катехізис, а другі — військовий устав. Це зберігає молодість. До того ж, і ті й ті користуються великою пошаною. Одні мають доступ до Бога, а другі — до кайзера.
Верніке запалює сигару.
— А чи помітили ви ще, яку перевагу має вікарій у суперечці? — питаю я. — Ми повинні поважати його віру, а він нашу невіру — ні.
Верніке пускає дим у моєму напрямку.
— Він вас сердить, а ви його ні.
— Отож бо й є! — кажу я. — І це мене ще більше сердить!
— Він знає це, тому й такий упевнений.
Я виливаю собі все вино. Його залишилось ледве півтори чарки — решту випив поборник Бога. Вино добре — «Форстер-Єзуїтенгартен», урожаю 1915 року. Таке вино треба пити тільки ввечері, з дамою.
— А вас? — питаю я.
— Мене все це не стосується, — відповідає Верніке. — Я своєрідний регулювальник духовного життя. Я пробую трохи навести порядок на цьому роздоріжжі, але за самий рух не відповідаю.
— А я завжди почуваю себе відповідальним за все на світі. Може, я просто психопат?
Верніке вибухає образливим сміхом.
— Ви, мабуть, хотіли б бути ним! Але це не так просто! Ви зовсім нецікаві. Цілком нормальна посередня людина.
Я виходжу на головну вулицю. Від ринку повільно рухається колона демонстрантів. Дехто з тих, хто зібрався поїхати в неділю за місто, у світлих костюмах, з дітьми, пакуночками з їжею, велосипедами й різними яскравими ганчірками, ще розгублено метушаться, ніби чайки на тлі чорної хмари; та ось колона наблизилась і загородила всю вулицю.
Це демонстрація інвалідів війни, які протестують проти своїх жалюгідних пенсій. Спереду в колясці їде обрубок людини — тільки голова й тулуб, рук та ніг немає. Тепер уже не можна побачити, чи ця людина була колись висока на зріст чи низька. Навіть по плечах не визначиш, бо руки ампутовано так високо, що нема до чого причепити протези. Голова в обрубка кругла, очі карі, жваві, він носить вуса. Хтось, очевидно, щодня піклується про нього: він поголений, волосся й вуса підстрижені. Його коляску — власне, просто дошку на коліщатах — тягне однорукий. Обрубок сидить дуже прямо, пильнуючи, аби не впасти. За ним їдуть по три в ряд коляски безногих — з великими колесами на гумових шинах, які інваліди крутять руками. Шкіряні фартухи, що прикривають місця, де мають бути ноги, сьогодні відстебнуті.
