Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
— Прошу на танго, шановна пані. Не маєте нічого проти?
Ліза на голову вища за Ризенфельда, і ми сподіваємось цікавого видовища. Однак, на наш подив, виявилось, що гранітний кайзер вміє чудово танцювати танго. І не тільки аргентінське, а й бразільське і, очевидно, ще кілька інших. Він кружляє по паркету навколо розгубленої Лізи, як ковзаняр-фігурист.
— Як ти себе почуваєш? — питаю я Ґеорґа. — Не бери це близько до серця. Мамона проти почуття! Кілька днів тому мені також довелось вислухувати нотації з цього приводу. Від тебе теж, і в дуже пікантному становищі. Як Ліза вранці вибралась із твоєї кімнати?
— Нам довелось скрутно. Ризенфельд вирішив влаштувати собі в конторі спостережний пункт. Хотів стежити за її вікном. Я гадав, що він кине це, коли я признаюсь, хто така Ліза. Однак нічого не допомогло. Він повівся як справжній мужчина. Нарешті мені пощастило витягти його на кілька хвилин до кухні пити каву. Ліза скористалася цим. Коли Ризенфельд знову повернувся в контору, на свій спостережний пункт, вона вже ласкаво посміхалася зі свого вікна.
— У кімоно з чорногузами?
— Ні, з вітряками.
Я дивлюсь на нього. Він киває головою.
— Виміняне за маленький надгробок. Це було необхідно. І все ж таки Ризенфельд, кланяючись, умудрився через вулицю запросити її на сьогодні в «Червоний млин».
— Він не зважився б на таке, коли б досі вважав її за Рене де ля Тур.
— Він зробив це цілком пристойно. Аіза погодилась. Вона вважає, що таким чином допоможе нашим торговельним справам.
— А ти теж так вважаєш?
— Еге ж, — весело відповідає Ґеорґ.
Ризенфельд і Ліза повертаються з танцювального майданчика. Ризенфельд мокрий від поту, а Ліза холодна, як монастирська лілія. На превеликий свій подив, я раптом помічаю в барі знайому постать. Це Отто Бам-бус. Він стоїть, трохи розгубившись у гармидері. Йому так личить тут бути, як личило б Бодендикові. Потім біля нього з’являється руда голова Віллі, і звідкись до мене долинає генеральський бас Рене де ля Тур:
— Вільно, Бодмере!
— Отто, — отямившись, питаю я Бамбуса, — який вітер тебе заніс сюди?
— Не вітер, а я! — відповідає Віллі. — Я хочу щось зробити для німецької літератури. Отто незабаром повертається в село. Там у нього буде досить часу, щоб строчити вірші про грішний світ. А поки що хай він його побачить.
Отто лагідно посміхається, блимаючи короткозорими очима. На лобі в нього виступив легкий піт. Віллі влаштовується з Рене та Отто за сусіднім столиком. Ліза й Рене кидають одна на одну убивчі погляди. Потім обидві, непереможені, гарні, усміхнені, одвертаються до своїх столиків.
Отто нахиляється до мене.
— Я закінчив цикл «Тигриця», — шепоче він. — Учора вночі. Тепер готую нову серію: «Багряна жінка». А може, назву її ще «Велике одкровення». Потім перейду на білі вірші. Це щось надзвичайне. На мене найшло натхнення.
— А що ж ти тут сподіваєшся взнати?
— Все, — відповідає Отто, сяючи від радості. — Я завжди сподіваюся все взнати, і краса тільки в тому і є, чого ще не знаєш. Між іншим, ти таки знайомий з дамою з цирку!
— Дами, з якими я знайомий, існують не для того, щоб панькати-ся з такими новачками, як ти, — кажу я. — Ти, очевидно, справді-таки нічого ще не знаєш, наївний йолопе, інакше не був би такий нахабний! Тому запам’ятай собі закон номер один: не зазіхай на чужих жінок — ти надто хирлявий для цього.
Отто кашляє.
— Ти бач! — каже він нарешті. — Міщанські забобони! Я ж маю на увазі не заміжніх жінок.
— Я теж, дурню. Для заміжніх жінок правила не такі суворі. Звідки ти взяв, що ця дама з цирку? Я ж тобі вже казав, що вона лише продавала квитки в мандрівному Цирку.
— Віллі розповів, що це неправда. Вона акробатка з цирку.
— А, Віллі! — я дивлюсь на руду голову, що, ніби гарбуз по морю, пливе над головами тих, що танцюють. — Слухай, Отго, — кажу йому. — Це зовсім не так. То знайома Віллі з цирку. Ота, що в блакитному капелюшку. І вона любить літературу. Тут у тебе найбільші шанси. Отже, сміливо вперед!
Бамбус недовірливо дивиться на мене.
— Я серйозно кажу тобі, ти, недоумкуватий ідеалісте!
Ризенфельд знову йде танцювати з Лізою.
— Що з нами робиться, Ґеорґу? — питаю я. — Он там твій партнер по торгівлі намагається одбити в тебе даму, а тут у мене хочуть позичити Герду в інтересах німецької поезії. Чи ми такі вівці, чи наші дами такі принадні?
— І те й інше. До того ж жінка іншого принадніша вп’ятеро, ніж та, яку маєш. Давній закон. Однак у Лізи через кілька хвилин заболить голова, вона цийде у гардероб по аспірин, а звідти пришле кельнера сказати, щоб ми веселились без неї, бо вона змушена піти додому.
— Це для Ризенфельда буде справжній удар. Він завтра нічого нам не продасть.
— Продасть ще більше. Тобі слід би це знати. Саме тому й продасть. А де Герда?
— її ангажемент починається аж через три дні. Отже, Бона має бути в «Альтштедтер Гоф». Однак боюсь, що вона сидить зараз у «Валгалі» в Едуарда. Герда зве це «заощаджувати на вечері». Що я можу вдіяти! В неї такі бездоганні докази, що я зумів би заперечити їй, хіба що якби був на тридцять років Старший. Краще пильнуй за Лізою. Може, їй не треба буде вигадувати ніяких хвороб, щоб і надалі допомагати нам у торгівлі.
Отто Бамбус знову нахиляється до мене. Його очі за скельцями окулярів вирячені, як у наляканого оселедця.
— Як ти гадаєш, «Манеж» — добра назва для томика віршів про цирк? З ілюстраціями Тулуз-Лотрека.
— А чому не Рембрандта, Дюрера чи Мікельанджело?
— Хіба в них є малюнки про цирк? — питає Отто, щиро зацікавлений.
Я одмахуюсь од нього.
— Пий, хлопче, і втішайся своїм коротким життям, тому що колись тебе вб’ють. Із ревнощів, недоноску!
Я бачу, що мої слова підлестили йому. Він п’є за моє здоров’я і задумливо дивиться на Рене. Вона почепила собі на русяві кучері маленький, голубий, як пір’я у водомороза, капелюшок і справді скидається на приборкувачку звірів.
Повертаються Ліза й Ризенфельд.
— Я не знаю, що сталося, — каже вона, — але в мене раптом заболіла голова. Піду прийму аспірин.
І не встигає Ризенфельд схопитися з місця, як вона
